Заметіль - Ганна Хома

Виявляється, немає гіршої роботи, ніж вимушене неробство.

Олена намацала стільчик край вікна і втомлено опустилась на нього. До обіду ще так далеко. А усі нервові закінчення уже сигналили у кору головного мозку про наближення болю.

(А ось і я. Ти впізнала мене?

Аякжеж. Заходь.)

Олена перестала приймати знеболювальні препарати, як колись відмовилася від снодійних. Дозволяти комусь вводити їй невідомо що вона не хотіла. А сама себе колоти більше не могла.

Коли вона сюди прийшла, Бог заплющив очі і досі жодного разу їх не відкрив.

Вона осліпла.

Як тільки переступила поріг цієї квартири на першому поверсі.

Минув тиждень, а можливо й місяць — і вона почала підозрювати, що цього разу це назавжди.

П’ять тижнів після кінця світу.

У неї почався озноб. До вечора озноб змінився жаром. Термометра їй не показали, але по обличчю чергової медсестри вона здогадалась, що стовпчик з ртуттю зашкалює.

Їй ввели анальгін з дімедролом і заспокоїлись. Вона змусила їх забігати довкола себе, лише коли зомліла. Терміново викликали з дому лікаря із старомодними замашками, якого, будучи Олена при пам’яті, нізащо до себе не підпустила б. Підняли на ноги рентгенолога.

Виявилось, що у хворої розвинулась плевропневмонія з випотом у плевральну порожнину, і їй поставили ще один дренаж. Від ударних доз антибіотиків і льоду температура через дванадцять годин різко знизилася і зупинилась на позначці, нижчій від норми. До тями Олена прийшла, однак скутість власного тіла, ненормальна тиша і повільне биття серця у цій тиші налякали її куди більше, ніж гарячка.

— Ви вмираєте, — сказав, сідаючи біля її ліжка, той лікар, якого вона органічно недолюблювала. — Усі тут з вами цяцькаються, бо ви наша колега, але мені на це начхати. Ви вмираєте, ви це знаєте? Можливо, через день-два… Ви робите все, щоб померти. З якої радості ми повинні щось робити, щоб ви вижили? У нас демократія: хочете живіть, не хочете…

І він пішов геть. Це був очевидний, прозорий, навіть для годиться не завуальований натяк на фінансову скруту серед теперішніх медиків. Гроші, які для неї зібрали на маминій роботі, пішли на медикаменти. Її квартиру, за словами сусідів, обікрали, а з собою, коли вона впала, у нею було всього двадцять гривень. Ну не здогадалась вона захопити більше.

Але поки що ніхто отак відверто не вимагав хабаря… Якби вона не вмирала, то з превеликим задоволенням попросила б маму зв’язатися з одним її знайомим з СБУ і організувати дачу хабаря з міченими купюрами, наручниками і…

Немає більше мами, немає, немає… І її скоро не буде теж.

Вона покликала чергову медсестру, готуючись сказати їй, що вона про всіх них думає, але коли медсестра підійшла до її ліжка, вона ні з того, ні з сього розплакалась, краєм свідомості розуміючи, що їй протипоказано схлипувати, щоб не струшувати зайвий раз своє поламане тіло. Вона плакала мовчки і так довго, як ніколи не плакала у своєму житті. Сльози текли, а вона не мала сили піднести руку і витерти їх, їй було соромно, вона ненавиділа це відчуття, ненавиділа цю медсестру, цю лікарню… тоді ж вона зненавиділа Того, Хто її воскресив.

Медсестра мовчала, відводячи очі, а потім раптом сказала:

— Вам пощастило. Вас погодився лікувати найкращий лікар.

ЇЙ ПОЩАСТИЛО.

Вона брутально послала цю дурепу подалі, а за кілька хвилин біль навалився на неї важкою кам’яною брилою. Довелося знову кликати медсестру і, зціпивши зуби, просити у неї вибачення.

Той, Хто її воскресив, почав вчити її ввічливості.

Оті найперші уроки були важкі, мов кам’яні брили.

Над головою гриміла гроза.

Олена знову і знову пробувала дотягнутися до вікна, але карниз прогинався, руки зісковзували, а удари грому падали у прірву, над якою вона висіла, уламками кам’яних брил.

Їй би видряпатися нагору і зачинити віконниці, що розпачливо скрипіли від поривів вітру, і забути сон, який нещадно переслідує її, і в якому вона все-таки не втрималася і полетіла униз, але не вистачало сил.

Невже у квартирі ніхто не бачить, яка надворі гроза?

…Насправді то була зовсім не гроза. Олена сіла у ліжку і спробувала переконати себе, що помилилась. Але з кухні чітко доносилися крики і удари.

Кричала Жінка. Удари слідували один за одним з методичною розміреністю.

Олена намацала під матрасом свої документи, сховала їх у куртку, натягла джинси, взулася у кросівки і підійшла до вікна.

Вікно просвічувалося крізь чорну паволоку перед очима розмитою білою плямою.

(Навіть не думай.

А я нічого ТАКОГО і не думаю.)

Стільчик стояв на своєму місці. Олена порухала його.

Міцно стояв, не хитався і не збирався розвалюватися на частини.

З другої спроби вона забралася на нього з ногами. Біль вповз у тіло ледь вловимою тріщиною. А нервові закінчення, передбачаючи, чим це може для неї обернутись, істерично засигналили.

(Стій! Не рухайся!

НЕ ЗАВАЖАЙТЕ.)

Олена витягнула руки і наштовхнулась пальцями на скло.

Бути сліпим погано. Багато часу витрачаєш на визначення відстаней і масштабів.

Це вікно виявилось значно вищим, ніж вона собі уявляла. Старі будинки. Запаморочливо високі стелі.

Добре,