Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

– Ладно, Петро, – різко сказав командир «смоків», – под твою отвєтственность отпускаю єго. Пусть принимает роди у своєй баби, пока ти с бандітамі воюєш.

Він презирливо глянув на Івана і ткнув пальцем в Оксану, яка весь цей час сиділа, як з хреста знята.

– Паєхалі! – гукнув в бік обозу Пролєжнєв.

І з пафосом додав, звертаючись чи то до «смоків», чи до Івана:

– Етот кулацкій хлєб ждут пролєтаріі Пітєра і Маскви.

Петро підбадьорливо підморгнув Іванові і, вже сідаючи на коня, запитав:

– Дружину твою як хоч звати?

– Оксана.

– Як народите Іванові сина, – тихо мовив він до Оксани, – то назвіть його Петром. Сподіваюсь, що я заслужив такої честі.

Та Оксана народила дівчинку. Сталось це того дня, коли Іван, який саме приїхав у петриківський рабкоп до батька, котрий віднедавна працював там ковалем, прочитав у газеті про розгром під Базаром на Київщині військом Котовського армії УНР під час її так званого Листопадового рейду на столицю України. Особисто для Івана Білоуса, який після народження дитини збирався повернутись до своїх побратимів у Холодний Яр і який, як і вони, покладав на цей вже другий зимовий похід українського війська на Київ великі надії на відродження республіки, ця поразка стала і особистою трагедією, і важким усвідомленням того, що збройна боротьба з большевицькими окупантами зараз уже не має сенсу. І він вирішив залишитися з Оксаною і донькою.

Іван прийшов до тями від того, що його хтось наполегливо тряс за плече. Він розплющив очі і крізь пелену, яка потрохи починала танути, побачив схилене над ним жіноче обличчя. «Оксана», – промайнула в голові радісна думка, і він простягнув руку, щоб доторкнутись до неї.

– Іване, це я, Парася, – почувся тихий жіночий голос. – Я принесла тобі трохи кукурудзяної каші, поїж хоч щось.

То була його односельчанка Параска Терещенко, яка працювала в петриківській лікарні санітаркою і час від часу навідувала Івана в палаті.

– Дякую, Парасю, – прошепотів Іван, – постав на тумбочку. Я потім, потім…

Все почалось влітку, коли Петра Білоуса, який вже кілька років був заступником начальника Петриківського відділу НКВД, раптом заарештували і, як писали згодом в газетах, засудили до розстрілу як «прєдатєля і врага народа». Іван на той час уже з помічника став ковалем місцевого рабкопу, замінивши батька. Після повернення додому петриківська «гепева» не зачіпала його тільки тому, що за нього поручився Петро, котрого, як той і пообіцяв тоді під час їх несподіваної зустрічі під Кременчуком, невдовзі перевели у місцеву міліцію. Не зачіпали й Оксану. А батькові, який працював ковалем, навіть дозволили тримати біля дому півгектара землі. Цей шмат масного чорнозему, який годував їх велику сім’ю і був предметом чорних заздрощів сусіда Пилипа Матющенка, сільського п’яниці і колгоспного активіста, зрештою і став причиною усіх бід Іванової родини.

Іван підозрював, що Петро мав зв’язки з повстанцями, хоча той ніколи навіть не натякав на це. Його він теж не розпитував про минуле, допомагав, мовляв, як братові. Зрештою, йшов 1932 рік, про збройний супротив большевицькій владі вже ніхто й не говорив, а про ліквідацію останнього форпосту такого супротиву в Холодному Ярі, загону отаманів Блажевських, газети писали ще два роки тому. Тому арешт брата знову зародив у душі Івана неспокій і страх за своїх близьких. Він теж чекав арешту, готувався вже й до допитів і молив Бога, щоб через нього не постраждали Оксана і діти. Та біда, як завжди, прийшла не звідти, звідки її чекали.

У кінці вересня в Красивому з’явився перший продзагін. До обійстя ковалів Білоусів продзагонівці, яких супроводжував колгоспний активіст Пилип Матющенко, підкотили відразу на двох великих возах. Оскільки перша хвиля такого продовольчого пограбування селян стосувалась заготівлі м’яса, то забрали свиней, корову з телям і коней. Старий Білоус на той час уже хворів, а Іван, як завжди, був у Петриківці в кузні. Тож не було кому відстояти хоча б одного підсвинка для сім’ї, яка на той час складалася вже з семи чоловік. Та й хіба можна було вмовити чотирьох брутальних озброєних зайд вкупі з п’яним і знавіснілим від своєї тимчасової влади Матющенком? Оксана, притискаючи до себе дворічного Тарасика і втішаючи заплаканих Марійку і Вірусю, весь час мовчала, боячись, що слова видадуть її ненависть до цих нелюдів. Коли Іван ввечері повернувся додому, то першим його бажанням було відкопати нагана з набоями і застрелити Матющенка, як собаку. Та згодом він зрозумів, що це нічого б не змінило, а лише додало б горя його рідним. Курячи на вулиці самокрутку, що взагалі робив не часто, Іван скаженів від безвиході і жалю до дружини, дітей та батьків. Зрештою він усвідомив, що чекає людей після того, як «смоки» заберуть усі селянські запаси, і жахнувся. Але в його сім’ї все ж був шанс вижити, адже він працював у рабкопі, заробляв таку- сяку копійку й отримував пайок. І Іван поклявся собі, що врятує своїх близьких.

За місяць «смоки» нагрянули в обійстя Білоусів іще раз. Цього разу вони забрали все збіжжя, городину, харчі. Озброївшись металевими щупами, вони під орудою Матющенка пішли на городи за хатою і таки знайшли схованку, в якій старший Білоус закопав трохи пшениці, проса і ячменю. Це так розлютило продзагонівців, що вони залетіли в хату і почали хапати все: одежу, постіль, рядна. Забрали навіть Оксанин набір голок і білизну Івана, яку ще не встигли випрати.

Коли маленький, весь у ластовинні