Доки смерть не розлучить нас - Юрко Вовк

на ноги Івана вона поставила швидко. Та він не дуже тому й радів. Бо місяць, проведений у лісовій хатині дядька Василя, в якій його поселили заради безпеки, став для нього з Оксаною справжнім медовим місяцем. Перші дні Оксана приходила до Івана з матір’ю, а коли та пересвідчилась, що донька впорається з лікуванням сама, передала пораненого в її руки. Передала, ніби благословила їх кохання, бо ж бачила, що ці двоє вже не можуть одне без одного.

Коли Іван видужав і зібрався повертатись до своїх, Оксана призналась йому, що вагітна.

Вони сиділи, обійнявшись, біля дверей хатини, з усіх боків оточеної кремезними дубами та густим підліском, і слухали, як поволі затихає вечірня діброва.

– У нас буде дитинка, Іванку, – тихо мовила Оксана, злегка торкаючись губами щоки коханого. – Я хочу, щоб вона була схожа на тебе…

Іван повернувся до Оксани і довго дивився в її бездонні сині очі. Ніжно поцілувавши кохану, він сказав замріяно:

– Це повинна бути дівчинка – така ж красива і розумна, як ти…

Він на мить задумався, а згодом м’яко, але рішуче продовжив:

– Скоро я заберу тебе звідси, відвезу в своє село. Я повинен подбати про… вас. Тут стає неспокійно.

Як завжди, на початку осені гайдамаки стали готуватись до зимівлі. Цьому передував козацький «круг», на якому вирішували, хто залишається жити в зимівнику – обладнаному підземному житлі вкупі з кухнею і навіть стайнею, а хто до весни повертається додому. На «крузі» Іван сказав, що цього разу вирішив поїхати на зиму до батьків у село. Ніхто в нього нічого не розпитував, проте Іван здогадувався, що товариші знають про його стосунки з двоюрідною сестрою Дужого. Тому після «круга» він підійшов до Петра Блажевського і розповів йому все як є. Петро сприйняв звістку доброзичливо. І навіть запропонував допомогу.

– Їхати так далеко без «легенди» тобі не варто, – переконливо мовив він. – Думаю, що байка про те, ніби ти воював у Будьонного, а потім захворів на тиф, підійде. Та й документа тобі якогось зробимо. Під час останнього нападу на поїзд хлопці забрали в одного комісара цілу валізу большевицьких бланків з печатками. Тож поїдеш, як «свой товаріщ».

У Красиве вони з Оксаною вирушили в кінці жовтня. Їхали через Смілу, попри Чигирин та Кременчук, у яких було багато чопівців та гепеви, а далі вже понад Дніпром до Петриківки. Вгодовані за літо робочі хутірські конячки, яких дядько Василь дав їм в обмін на Чалого та реквізованого в продзагонівців огира, легко тягнули вимощеного сіном та вкритого ряднами воза. Іван, одягнений у стару армійську шинелю, в кишені якої лежала довідка про те, що він лікувався від тифу в київському госпіталі, з тижневою щетиною на худому обличчі, і справді був схожий на нещодавнього пацієнта лікарні. В Оксани, яка сиділа поряд з Іваном, був уже такий великий живіт, що жінки в сільських хатах, до яких вони в дорозі просились на постій, турботливо питали, чи вона часом вже не має народжувати.

За весь час, поки вони долали цей довгий шлях до Іванового села, їх зупинили лише раз. За Кременчуком, який вони об’їхали від гріха подалі, на дорозі між двома селами їм трапився загін «смоків», котрий супроводжували міліціонери. Один з цих ще зовсім юних селюків, які відразу ж нагадали Іванові двох безвусих міліціянтів з Млієва, що так безглуздо загинули в нього на очах, і врятував їх з Оксаною. Бо командир продзагону, якийсь пітерський пролетарій, щось, видно, запідозрив чи у вигляді Івана, чи в його госпітальній довідці.

– Заварачівай, – наказав він Іванові, оглянувши довідку і так, і сяк і мало не взявши її на зуба, – паєдєш с намі в Крємєнчук. Что-то мой пітєрскій пролєтарскій нюх падсказиваєт, что ета бумажка ліповая. Может, ти, падла, контра какая-то, а бабу свою бєрємєнную для отвода глаз с собой взял…

Івана як кригою обклало. Собачий нюх таки був у гегемона клятого. Можна було щось доказувати і проситись, щоб відпустили, та Іван вибрав наступ.

– Ти кого контрой назвал, гад? – командирським голосом, як на фронті, рикнув на москалика Іван. – Да я с Будьонним воєвал, ранєнія імєю…

Він поспіхом став заголювати правий бік, на якому дійсно був рубець від удару шаблею. Нижче, в кишені галіфе, був і наган. Та застосовувати його з огляду на Оксану Іван, на жаль, не міг. Проте і їхати з ним до Кременчука теж було неможливо.

Почувши про Будьонного, пітерський пролетарій збавив свій агресивний тон, проте відпускати подорожніх не збирався.

– Вот і хорошо, товаріщ, – примирливо мовив він, – познакомішся с нашим комісаром товаріщєм Вайцером, он тоже в Будьонного воєвал.

– Відпустити його треба, Пролєжнєв, – раптом втрутився один із міліціонерів, мабуть, старший охорони. – Він з мого села. Його батько, який у петриківському рабкопі ковалем, ще торік казав, що Іван у будьонівському полку служить.

– Что ж ти сразу про ето нє сказал? – підозріло зиркнув на міліціонера Пролєжнєв.

– Не впізнав я його, поки Іван не заговорив. Змінився він за ці роки дуже.

Тут вже прозрів і сам Іван: перед ним був не хто інший, як його троюрідний брат Петька Білоус. Коли Івана забрали в армію, тому було років тринадцять чи чотирнадцять. Не дивно, що він не розгледів у цьому статному юнакові в міліційній формі брата.

Іван зліз з воза, Петька теж похапцем спішився,