Острів Смерті - Такехіко Фукунага

— Вибіг погратися. Знайомтесь: Сома-сан. А це…

— Аймі.

Тільки тепер вони глянули одне на одного. Канае мали не ахнув, а дівчина раптом зашарілася.

Ні, Канае не помилився. В кімнату зайшла панночка, на яку він наштовхнувся тижнів зо два тому на художній виставці з нагоди свята зеленого листя, коли розглядав картини Мотоко Моегі.

— З вікна другого поверху я бачила, як хтось прийшов, і відразу подумала, що це, напевно, ви.

— Аяко-сан, виходить, ви знайомі з цим паном? — На обличчі старої з'явилася добродушна усмішка.— І вирішили перевірити, чи не помилилися?

— Не тому. Прийшла за жаром: хочу розпалити в котацу для Мотоко-сан.Бідолашна дівчина так почервоніла, ніби з неї глузують. Щоки в Канае теж запашіли.

— Я зустрічалася з паном тільки один раз. Випадково на тій виставці.

— Справді цілком випадково,— підтвердив Канае.— А все-таки, виявляється, ви — приятелька художниці.

— Та байдуже,— усміхаючись, сказала господиня, підносячи співрозмовникам чаю.

— Я заговорив з Аймі-сан тому, що в тому залі, де висіли картини Моегі-сан, була тільки вона одна,— виправдовувався Канае.— Я не сподівався, що коли-небудь зустріну її.

— Повернувшись того дня додому, я розповіла Мотоко-сан, що бачила чоловіка, захопленого її картинами. А тоді Мотоко-сан запитала… мені навіть незручно казати…

— Та байдуже. Кажіть.

— Мовляв, хіба її картини хто-небудь може зрозуміти?

— Ну, це вже занадто!

Канае силувано всміхнувся.

— Дивна вона. Але й добра,— вставила своє слово господиня.

— Не заперечую, але й досить самовпевнена,— завважив гість.

— Таку слабість їй можна простити, бо картини для неї — це все.

Аяко Аймі здалася Канае дуже привабливою, коли споважніла й закопилила губи. Хоч йому самому тої самовпевненості не бракувало (до речі, він тоді ще не брався писати роман і, певно, тому в нього було її ще більше, ніж тепер), на відверте запитання Мотоко Моегі він не образився.

— То яка вона людина? Чим дивна? Звідки в неї ця самовпевненість? — запитав Канае.

Жінки перезирнулись, але відповідати не спішили.

— Побачитеся з нею — зрозумієте,— сказала Аяко голосом, що йшов наче з глибини душі.

ВНУТРІШНІЙ МОНОЛОГ

Коли в о н о почалося — не знаю. В о н о завжди було там, глибоко в мені. Ховаючи й о г о в собі, я часто жаліла себе. А все-таки, що правило мені за опору в такому житті? Її не було. Зрештою, я від самого початку знала: самотній людині нема на що опертися. Відколи з моїх уст зірвалося: „Мамо, я живу! І я житиму!” — я зуміла обходитися без опори. Я повторювала собі: „Не тільки я жертва. Не тільки я зустрілася віч-на-віч зі своєю долею”. Я ладна була вважати себе вже не людиною, а мертвою річчю. Коли з'явилося в о н о, безглуздо було питати, живу я чи ні. А проте з власної волі я не хотіла стати річчю, не визнавала своєї приреченості. Щоразу, коли я гукала: „Мамо!” — в мені воскресала людина.

…Той лікар у білому халаті, з білою маскою на обличчі й гострим поглядом очей за блискучими окулярами торкнувся її щоки й голови так, наче оцінював якусь антикварну річ. Певно, його рука була така ж тепла, як і її тіло, бо доторку вона не відчула. „Я не бачу дзеркала”,— подумки вирішила вона. Бо знала: той чарівний предмет, що відбиває світ таким, яким він є, простромить її, наче кинджал. Дзеркало тепер заміняли руки — вони допомагали їй бачити шерехаті щоки і безволосу, схожу на вигорілу пустелю, голову. Вона знала, що перестала бути жінкою і перетворилася на щось безстатеве, навіть більше того, перестала бути людиною, обернулась на мертву річ. Бо зовсім не вірила, що силою волі, зусиллям чи сміливістю зможе повернути собі подобу жінки, людини. Однак той лікар посеред натовпу привидів у білому сказав діловито (мабуть, тоді вона слухала його не як людина, а як річ) і водночас привітно (так їй пізніше згадувалося):

— Ви будете жити. Рани на обличчі загояться. Виросте й волосся.

Невже це до неї говорили? Її обступили метушливі, з блискучими очима привиди в білому, а вона нічого не розуміла.

— Роздягніться. Ми вас оглянемо.

Її тілом вертіли, як лялькою-маріонеткою…

Я сиділа перед трюмо й дивилася на своє обличчя. Дивилась не тому, що не було Ая-тян. Просто я хотіла побачити й о г о, не себе. Я розглядала своє обличчя в дзеркалі, бо відчувала, що в о н о ворушиться в мені як щось живе, підштовхує мене, спонукає до рішучості. Я не вважаю себе вродливою. І тоді не вважала. В мене нема навіть половини краси Ая-тян. Моє обличчя безживне, невеселе, байдуже. Воно невиразне. І все-таки можна було сказати, що воно людське, жіноче. Під довгим чорним волоссям моє минуле. Рана на лівій щоці цілком затяглася, і ніхто вже її не помічає. Я скористалася самотністю і обмацала щоки та волосся. Одного разу Сома-сан сказав: „У вас справді гарне волосся”. Може, це був вияв любові? Я почула в його голосі легке тремтіння. „Що ж, можете помацати”. Він погладив моє волосся так, наче торкався священної амфори. У дзеркалі я бачила легкі хвилі м'якого волосся, що спадало вниз. Його торкнулася моя рука, не Сома-сана. Тоді він лише погладив його, потім на мить завагався й відсмикнув руку. Нерозумний!

Здавалось, ніби в дзеркалі відбивається не моє обличчя чи постать, а сама душа. Вона була безживна, невесела, байдужа. Була невиразна. В ній запанувало в о н о, і для чогось іншого не залишилося місця. Я не витримую на собі чужого погляду. Не хочу, щоб бачили й о г о. Та, може, Ая-тян щось помітила, коли я дивилася на себе в трюмо? „Мотоко-сан, чому ваше обличчя в дзеркалі таке страшне?” — несподівано озвалася вона тоді ззаду, і я подумала,

що Ая-тян таки побачила й о г о.

…Вона не могла пригадати, чи сама роздяглася, чи привиди в білому зірвали з неї одежу. На неї було звернуто багато очей, але вона не почувала ні сорому, ні страху. Вона була неживою річчю, і їй не залишалось нічого іншого, як підкоритися. Лікарева рука, що доторкнулась до її голого передпліччя і грудей, була холодна. „У тебе гарна шкіра”,— сказала їй, школярці, колись у лазні мати. „У тебе також гарна”,— відповіла вона й поплескала рукою материну спину. Людський гамір раптом стих і перейшов у напруженутишу, коли лікарева рука, тепер