Карпатський капкан - Сергій Ухачевський
— А ви не ідейний? Не бандерівець?
— Ні, ми самі по собі, без політики. Виживали, як могли.
— Отже «дикі»… Щось надовго загуляли, бісові діти. Он на календарі сорок шостий рік… Уже й амністію оголошували для таких бовдурів, як ви… Чому не вийшли раніше?
— Страшнувато було. Радянська влада, вона така…
— Ненадійна, хочете сказати?.. Дарма, — ще раз окинув поглядом чоловіків і повернув голову в бік сиротинця, бо звідти долинув якийсь невдоволений гул. Так гудуть, коли улюбленій команді забивають гол. — Дарма… Зате наша влада справедлива. Багато на вас крові?
За всіх знову відповів учитель, інші потупили очі:
— Війна… Було різне. У нас стріляли, ми стріляли. І з німцями, і з партизанами… Було, чого гріха таїти. Коли Ковпак прийшов… Його «ковпаки» грабували села. Ми людей захищали від його орди. Довелося постріляти. Різне було…
— Про це мовчіть, сучі діти! — гаркнув Крижень так, що було незрозуміло, чи погрожує, чи застерігає. — Сидір Артемович — людина високого польоту. Ми не дозволимо оббріхувати його світле ім’я!
— Та ми ж перед вами все по правді, — знову захвилювався вчитель.
— З бандерівцями мали контакт? — поцікавився Івченко.
— Та як не мали, звісно, що мали. Хоч ліс великий, та всі на виду.
— Де їхні бази, схрони, знаєте? — натиснув капітан.
Дядьки насупилися, опустили голови. Крижень його зупинив:
— Не дави на людей, їм зараз і так важко, — і до дядьків: — Чому вирішили саме мені здатися?
— Ну… Скільки можна… Здичавіли вже… — знову за всіх відповів учитель, але на нього з-за спини напер чоловік невизначеного віку з кудлатою бородою й, знявши кашкета, пояснив:
— Синок мій з вами оце говорив…
— А-а-а, ну ось, тепер усе зрозуміло. Маковійчук? Іванко твій син?
Дядько енергійно закивав:
— Усі кажуть, що вам можна вірити.
Крижень зітхнув:
— Я сам собі часом не вірю. А вам — тим більше! З чого б це мені вірити у ваше щиросердечне розкаяння, га? Ану, кажіть правду, чого вирішили здатися, банда?
— Спецзагін МДБ тут… — знову пояснив учитель, — переодягнений у партизанів. Так і так нам кінець. Ці горлорізи нікого не пошкодують.
Крижень від несподіванки зірвався на ноги:
— Спецзагін?.. Який спецзагін? Чому я нічого не знаю? Може, це бандерівське «есбе»?
— Ліс давно нам став рідним — ми чуємо все, хоч нас не бачать, — пояснив Маковійчук.
— Хлопці, котрі говорять з акцентом мешканців Вологди, навряд чи служать в «есбе», — підтвердив учитель.
— Де вони зараз? — заклопотано запитав Крижень, звівся з колоди й став притупувати, розминаючи ноги, що затекли.
— Під кордоном, у районі Дівочих Скель. Їх п’ятнадцятеро, — охоче розповів учитель, потім квапливо зняв окуляри, протер скельця, що запітніли від хвилювання, й знову посадив їх на носа.
— Ось що… — задумано сказав полковник. — Переодягайтеся в цивільне, йдіть поки по домівках… — і до капітана: — Зроби їм посвідки про адміністративний нагляд, — до чоловіків: — Усі мають куди йти?
Ті загуділи басовито:
— Так… Так… Є куди… Так точна…
Крижень вловив останню репліку й здивовано підвів брову:
— Що це за «так точна»? Хто сказав «так точна»?!
Наперед висунувся чоловік і пояснив, з надією зазираючи в очі Крижневі:
— Младший лейтенант Егоров! С сорок первого здесь. Застава наша не отступила. Погибли все мои солдатики. Только я вот… До сих пор в лесу, возле своей заставы… Ребят встретил — так с ними и… живу, — відвів погляд.
Крижень аж крекнув:
— Так наші вже повернулися! Радянська влада повернулася! І німця погнали, й навіть війну виграли. Тобі хіба про це нічого не розповіли?
— Хотел было выйти. Но тут начали расстреливать, вывозить народ…
— Документи якісь є?
Прикордонник дістав загорнуті в полотно свою офіцерську й чотири солдатських книжки, передав їх Крижневі, пояснюючи:
— Вот эта — моя… А эти — солдатиков моих… Погибших…
Крижень узяв документи, переглянув, поклав собі до кишені.
— Хоча б на чотирьох «пропавших без вєсті» менше буде. Матері бодай пайок отримають… Могилки відвідають… Молодець, що зберіг. А мову чому досі не вивчив?
— Вивчив, хотя меня и так понимают…
— І що мені з