Крамниця щастя - Ольга Деркачова

— До речі, теж наші прикрашали, — прошепотів їй Микола.

— Тут, певно, мільйонери живуть, — Марина з роззявленим ротом оглядала візерунки на воротах.

— Справжні мільйонери ніколи не будуть будувати такі будинки.

— Чому? — здивувалася Марина.

— Мені так видається. Справжній мільйонер має бути сірим і непримітним, а грошики тримати на таємному рахунку або в шкарпетках. А це рагулізм. Так, наче вони хочуть довести всім: от, мовляв, дивіться, скільки в мене грошей, дивіться, який у мене найвищий будинок, найкрутіша машина. Справжній мільйонер такого робити не буде. Він не буде виставляти напоказ свої статки, бо він не для того заробляє гроші, аби хвалитися ними.

— То ти мільйонер? — вдавано серйозно перепитала Марина.

— Чому? — не зрозумів Микола й здивовано подивився на неї.

— Тихенький, у старих джинсах, а під ліжком у шкарпетках — гроші? Рахунок у якомусь банку? — не вгавала Марина, поправляючи руду перуку й малиновий комір клоунеси та підмальовуючи яскравіше губи.

Вони розреготалися.

Їх обшукали й запустили у двір, де гасала зграйка дітлахів.

— Ой, які вони гарненькі! Особливо дівчатка! — захоплено вигукнула Марина.

— Ще б пак! Жити в таких будинках! — пробурчав Микола. — Я би теж був гарненьким і вічно веселим.

— Не заздри, — смикнула його Марина. — У них також купа проблем. Думаєш, такі гроші легко дістаються?

— А я і не заздрю. Що? До роботи?

Вони підійшли до дітей.

— Доброго дня, дітки! А хто хоче погратися зі мною та моєю подругою? — звернувся Микола до дітей.

— Відчепіться! — крикнув найсміливіший. Мабуть, іменинник.

— Чому ти такий злий? — миролюбно спитав Микола. — Я знаю багато веселих ігор, а моя подруга — багато смішних історій.

— Нам і без вас весело! Не заважайте!

— Давайте спробуємо, — благала Марина, але марно.

Діти побігли геть, облишивши Миколу й Марину самих.

— Що будемо робити? — розгублено спитала Марина.

— Не знаю. Такого я ще не мав.

— У «Крамниці» нас уб’ють.

— Давай спробуємо фокуси.

Близько півгодини вони пробували хоч якось привернути увагу дітлахів, але даремно.

— Не виходить, — зітхнула Марина.

— Нічого, не переживай, — зітхнув Микола.

До них підійшла господиня дому, гарно зачесана, вбрана в легку рожеву туніку й білі літні штани:

— Видно, вони вже виросли з клоунів. Або ж набридло. На кожне свято запрошуємо клоунів. А когось оригінальнішого у вас на фірмі нема?

— Є ще феї, чаклуни, листоноші, різні тварини, але ваш чоловік замовляв клоунів, — відповів Микола.

— Та то в нього пунктик. Він колись у дитинстві мріяв бути клоуном. А ще жив у злиднях, на день народження іноді взагалі подарунків не мав. Тому зараз пробує синові в усьому догодити, вгадати наперед його бажання. Не розуміє, що малому вже набридли клоуни...

— То що нам робити? — не зрозуміла Марина.

— Нічого, походіть тут, може, ще хтось захоче погратися. У нас тут бувають дітки, яким нудно в компанії, може, з кимось із них пограєте?

Зрештою, кілька хлопчаків зацікавилися Миколи-ним фокусом із гривнями. Микола витягав їх то з вуха, то з носа котрогось із дітей.

«Таких кроликом із капелюха не здивуєш, — подумала Марина. — Бідні вони, бідні. Такі маленькі, а вже не вміють дивуватися. Мабуть, коли див надмір — це теж недобре. І радості тоді немає».

Малі просили клоуна Миколу, аби той розповів секрет гривневого фокуса.

— Спершу пограйтеся з клоунесою, — не забув про Марину Микола.

— Не хочемо, — загукали дітлахи.

— Не не хочете, а не вмієте, — заперечила Марина.

— Що не вміємо? — не зрозуміли дітлахи.

— От наприклад, не вмієте грати з м’ячем у назви.

— А це як?

Марина й діти утворили коло й почали по черзі називати міста, хто не знав — вибував із гри, а потім ще вибивали м’ячика — хто довше. М’яч підстрибував і сміявся, утворюючи веселкову кулю. Марина чомусь подумала, що вона вже давно не бачила веселки в небі. А колись, коли була маленькою, якось бачила дві райдуги одночасно, тоді ще так дивно пахла земля.

На таці привезли солодощі. Іменинник, який щойно вибув із гри, схопив тістечко і з криком «Бий клоунів!» пожбурив ним у Миколу. Той застиг від несподіванки. Ця ідея сподобалася всім дітлахам. Вони радісно почали хапати тістечка й жбурляти ними в клоуна та клоунесу. Хлопець із дівчиною хотіли подалі втекти від цих дикунів, але господиня їх затримала:

— Залиштеся, я вам доплачу.

— Але ж хіба ви не