Українська література » Сучасна проза » Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Крамниця щастя - Ольга Деркачова

Читаємо онлайн Крамниця щастя - Ольга Деркачова

— Світланко, я не можу. Я не можу застосовувати чаклунство до людей.

— Ти несправжня чаклунка! — дівчинка розридалася.

— Справжня. Тільки в дорослих справах нічим зарадити не можу. Але твій татко любить тебе. Це ж він написав мені листа й попросив, щоб я тебе привітала. Але це буде наша з тобою таємниця. Добре?

— Правда?

— Правда!

Марина згадала, що батько просив не говорити нічого, але було вже пізно. Марина попрощалася з дівчинкою й поспішила на наступний день народження.


Увечері брела в гуртожиток, як була, у костюмі феї. Аж тепер згадала, що мне в руках двадцятку, яку їй дала мама Світланки на каву. Вона не хотіла брати, але та дуже вмовляла.

— Фея може виконати моє бажання? — пролунало раптом над вухом.

— У феї вже закінчився робочий день, — зітхнула Марина, потім обернулася й не повірила очам.

Біля неї стояв і посміхався Олексій:

— У мене тільки одне бажання: випити з прекрасною феєю кави.

— Це можу виконати, Олексію Степановичу! У вас дуже прості бажання.

— Чому так офіційно?

— Ви ж мій викладач.

— Ти сердишся?

— Ні. Ходімо, виконаю ваше бажання. Фея сьогодні пригощає, — Марина розуміла, що не варто нікуди йти, але вона так скучила за цим рідним обличчям, тому не дуже прислухалася до того, що говорить їй здоровий глузд. Ще наслухається його потім, у гуртожитку.

— Заробила грошей?

— Трошки. Та... То довга та сумна історія. Щастя не так легко продавати, як воно мені видавалося спочатку.

— Щось трапилося? — спитав стурбовано Олексій. Він справді виглядав стурбовано, але Марина пам’ятала попередню сварку, тому відповіла коротко:

— Ні, все гаразд. Хто би то моє бажання виконав...

— А яке? — поцікавився Олексій, помішуючи цукор у горнятку з кавою й роблячи кілька ковтків.

— Ви ж не фей, — зітхнула Марина. — Та й для чого вам це? Усе гаразд. Я просто втомилася. Було дуже важке замовлення. Занадто важке й болісне. Але на щастя, такі замовлення не так часто трапляються.

— А все-таки?

— Моє бажання?

— Так, — посміхнувся Олексій.

— Поцілуйте мене, — набралася впевненості Марина і подивилася прямо й сміливо у вічі Олексієві.

— Тут? — здивувався він.

— А що такого, що тут? — не зрозуміла Марина. І подумала: він не хоче тут чи взагалі не хоче?

— Не люблю, коли на мене ззираються, — відповів Олексій. — Ти вже допила каву? Йдемо?

Марина гордо розрахувалася за каву.

Олексій знову проводжав її до гуртожитку. Вона подумки картала себе, що їй не варто було пити з ним каву чи йти ось так. Треба було лише привітатися й утекти геть. Хай би знав.

Уже перед самим гуртожитком Марина нагадала про невиконане бажання. Але вже не так прямо — дуже обережно, легеньким натяком. Проте Олексій вдав, що не зрозумів. Коли не хочеш чогось робити, найлегше вдати, що не розумієш.

— Заплющ очі, — попросила тихо.

— Для чого? — не зрозумів Олексій. Або ж вдав.

— Побачиш, — посміхнулася Марина.

Олексій слухняно заплющив очі. Марина стала навшпиньки, обійняла його за шию й легенько поцілувала в губи. Він на хвилинку притулив її до себе, а потім одразу легенько відштовхнув.

— Не треба, Маринко! Тут же гуртожиток. Раптом хтось побачить? — прошепотів Олексій.

— І що? — не зрозуміла Марина. — Ми ж нічого такого не робимо. Просто стоїмо. Вона спробувала притулитися до Олексія, але він знову відсторонив її легенько, мовляв, не треба.

— Буде незручно, — стиха промовив їй. — І тобі, і мені. Нам обом буде незручно. Ти ж і так це розумієш.

Олексію явно було некомфортно говорити про це, але він продовжував:

— Раптом хтось із твоїх дівчат побачить. Що ми їм скажемо?

— Ти таки соромишся мене, — образилася Марина на Олексія. — Що ж, соромся й далі! На здоров’я! Я не буду більше за тобою бігати й принижуватися! Ніколи не буду!

Марина побігла якомога швидше, аби Олексій не бачив сліз.

— Марино, ти забула пакет!

Але Марина вже не чула його.

Усю ніч проревіла. Було шкода себе — таку дурну й закохану. Наталка тільки махнула рукою: весна, кохання, сльози — то все минає, прийде літо — і нічого від того не залишиться.


Зранку Марина згадала про джинси в пакеті, що залишився в Олексія. Не йти ж на пари в костюмі феї! Можна, звісно, щось позичити. Але першою парою була математика. Найменше, чого хотілося

Відгуки про книгу Крамниця щастя - Ольга Деркачова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: