На високій полонині. Книга 2. Нові часи (Чвари) - Станіслав Вінценз

маю, крім живота і носа. Але я вам обіцяю на все святе, що колись я вам багато пообіцяю». Опришки споглядають на керманича, ватажок заковтнув наживку, намагається бути великодушним по-гуцульському: «Ну, якщо ви такий добрий панок…». Кінь, клацаючи ротом, перекривляє ватажка. Вони знову радяться пошепки. Несподівано кінь розштовхує всіх, вірменин находу сідає на коня, втікають галопом. Дещо запізно спам’яталися опришки, густо стріляють, дим заповнює сцену колиби.

Сьопенюк отримав схвалення всієї колиби. Кожне слово, кожну міну Сьопенюка супроводжує вихор сміху. «Дай тобі Боже, братчику Петрику!». Італійці наслідують рухи і міни Петриця, схвально плескають його по плечах. Всі його частують один поперед іншого.

— Ну і цирк зробився у нас на Руському, — промовляє басом старий Скулюк, — ти потішний, синку.

5

Пізніше ще згадували Каміо. Андрійко Плитка прикрив очі, гірко посміхався. Розповідав важким шепотом. Його слухали не менш уважно, ніж раніше флояру.

— У нас так буває, — говорив Андрійко, — або що той чи інший нарікає: що йому тісно при ватрі, бо всі на купі, і людина тут не має свого кутка, гірше, ніж ведмідь у барлозі. Або ж що в колибі ніде танцювати. Мало йому танців зі смереками. Або що йому темно! А від того світла, що на снігу, там у пущі, то вічне світло може охопити. Тож я, мабуть, правду скажу, що такі нарікання, це якісь дурні гримаси. Забагато тобі товариства, гай! Як побудеш сам у несамовитому лісному закутку, то перехочеться тобі бути самому. А тут в колибі і ватра — нехай святиться — гріє нас, як рідна мама цицькою. І спузар — дай йому Боже здоров’ячка — як батько рідний нагодує, прислужить, добре слово скаже. — О, Каміо, ти ж Каміо! Якби ж ти був разом з нами, і кожен з нас же проходив біля нього щодня, і жоден не запитав: «Каміо, може тобі чогось не вистачає? Може тебе щось мучить, Каміо?». Тепер то вже кожен би запитав: «Каміо, що з тобою, Каміо?». Ого — що тут багато говорити, мене ніхто не обмане: ми сьогодні цілий вечір тільки про нього всі думаємо. А так. Кожен з вас безперервно думає про Каміо. Але що це за дивний чоловік був, добрий, як хліб. Як швидкий птах. А винахідливий, а веселий, хоч би й що. Ми нераз зустрічалися. Я десь там глибоко в лісі сам рубаю, а віт то тут то там сам собі ходить. Раз ризу перевіряє, іншим разом всі закутки оглядає, чи часом десь якась заблукала колода не залишилася під снігом, щоб не змарнувалася. Це була його робота. Ходить отак сам по лісі і часом заспіває італійською, і якось так затягає: «Кєбела — коза — бачьяр — льяроза». Я йому кажу: «Що це тобі, брате, все та кобила та коза у голові?». А він сміється: «Іди геть, Андрійку, це і не кобила, і не коза ніяка, а красна дівчина, вловлюєш? Так, щоб її поцілувати». Ось що в нього було в голові! І я вам кажу це, бо знаю: він пішов у пущу на цю роботу, бо був сам, самісінький на цілім світі. Він мені казав це по-нашому, так як зумів: «Мама німа, тата німа, брат німа, жена німа! Нєнте, нєнте німа! Так я на феровія (то по-їхньому залізниця) і аж сюди на лісосіку…». І ось що ще вам скажу: загинув він також через те, що був сам. Одне, єдине слово врятувало б його. Одне слово б зупинило його там, коло ризи. Він стріпнув би з себе страх, не впав би у провалля. Бо тут ще й у цьому справа. Я, наприклад, теж ніби сам один, але я не сам. Я вмію з лісом поговорити, а Каміо хоч і не боявся лісу, все ж не знав лісової мови, ані примівок не знав, ані слів передвічних. І при цьому слово Каміо, його слово людське мене якось врятувало. А було це так. Ви з мене нераз смієтеся, що я «лісова смерть». А мене одного разу колоди в лісі піймали в пастку. І цілу ніч насміхалися з мене різні Біди та лісові Чорти. Насипали мені страху і дали відчути на смак, яка вона лісова смерть. Колись перед святами я хотів за одним махом нарубати якнайбільше, щоб зі спокійною головою піти до хати на свята. Я поспішав, рубав усе підряд, як тільки можна було, колоду за колодою, башту за баштою. Гуркотіли колоди одна за одною, одна коло іншої падали. Я вже зовсім не обчищав гілок, не робив порядку. Відкладав на потім. І сплелося якось несамовито те гіляччя. По роботі, перед вечором, я хочу якнайшвидше повертатися до колиби, збираюся, а це — «годі». Не пускають мене. Не можу вибратись. Викарабкуюся по одній гілці, бухнуся знову вниз. Вишкрябуюсь по іншій. І тут вхопили мені гілячиська, здирають з мене сардак, дряпають, ранять. Не пускають. Я розірвав сардак, ледве виплутався. Тоді пробую низом просунутись. Аж тут розвертається якась гілка, тримає мене, я вже думав, що задушить. Вхопили мене стовбури у свої кліщі. А тимчасом настає темрява, ніч. Як здійметься вихор, як затанцює мені на голові завія, а поруч немає жодного дерева, де б сховатись. Я ж сам все вирубав. Світ потемнів, сніг сипав як з мішка. І присипав усе це пекельне гіляччя і стовбури, та й мене у самому низу. А біля самої півночі як почала гуляти Біда вітряна наді мною. Це не жарти, ані борони Боже, я не був п’яний, ані мені не приснилося. Над вухом мені свистала Біда, за лице мене кусала так, що я аж пищав від болю. І реготала завзято: «ей-га-га-га-га-га-га-га». І так все зухваліше насміхається наді мною Біда і обзиває мене голосно: «ти, пишносрака, Андрійку, хвалишся, що ти лісова смерть? Гі-гі-гі-гі! Тепер бачиш, що таке лісова смерть?». Насипала мені Біда страху, що я аж стогнав, але не перемогла мене. Ну і ніби хотіла мене піймати по-доброму. Потім здалека почала так солоденько заводити: «Люлі-люлі, — люлі-люлі, — спи дитинко, спи…». Я був сам, але не сам. Слова з примівок, слова предвічні мав я в голові. А які? Це вже не для нинішньої розмови…. Хай Біда насміхається з мене, хай нашіптує солодко, я цим зовсім не переймаюся. Я голосно молюся і заклинаю голосно. І береться Біда ще й за інші способи. Здалека, згори — можу присягнутися, що це правда, —