Вечори на хуторі біля Диканьки - Микола Васильович Гоголь
«Еге, ге! та це одного гнізда обидві пташки! зв'язати їх обох вкупі!»
XII
Чим, люди добрі, так оце я провинився? За то глузуєте? сказав наш неборак, За шо знущаєтесь ви надо мною так? За що, за що? сказав та й попустив патьоки, Патьоки гірких сліз, узявшися за боки.
Артемовський-Гулак «Пан та собака»
Може, й справді, куме, ти поцупив що-небудь?» спитавЧеревик, лежачи зв'язаний разом з кумом під солом'яною яткою. «І ти тієї ж, куме! щоб мені відсохли руки й ноги, якщо я що-небудь будь-коли крав, крім хіба вареника з сметаною в матері, та й то ще, коли мені було років десять віку».
«За що ж це, куме, на нас напасть така? Тобі ще нічого: тебе обвинувачують принаймні в тому, що ти в іншого вкрав; за що ж на мене, бідолаху, лихий наклеп такий: нібито в самого себе вкрав кобилу. Видно, нам, куме, на роду написано не мати щастя!»
«Горе нам, сиротам бідним!»
Тут обидва куми заридали, схлипуючи.
«Що це тобі, Солопію?» спитав, увійшовши в цей час, Грицько. «Хто це зв'язав тебе?»
«А! Голопупенко, Голопупенко!» закричав, зрадівши, Солопій. «Ось, куме, це той самий, про якого я казав тобі. От молодець! ось бог мене побий на цьому місці, коли не висушив при мені кухля завбільшки майже як твоя голова, і хоч би тобі скривився».
«Що ж ти, куме, так не пошанував такого гарного парубка?»
«Отак, як бачиш», казав далі Черевик, обернувшись до Грицька: «покарав бог, видно, за те, що завинив перед тобою. Прости, чоловіче добрий, їй-богу, радий би зробити все для тебе… Та що ж поробиш? — в старій моїй диявол сидить».
«Я не злопам'ятний, Солопію. Якщо хочеш, я визволю тебе!»
Тут він моргнув хлопцям, і ті ж самі, що вартували його, кинулись розв'язувати.
«За те й ти роби, як треба: справляй весілля! та й погуляємо так, щоб цілий рік боліли ноги від гопака».
«Добре! от добре!» сказав Солопій, ляснувши руками. «Та мені так тепер зробилось весело, наче мою стару москалі забрали. Та що там думати: годиться, чи не годиться так — сьогодні ж весілля, та й по всьому!»
«Гляди ж, Солопію, через годину я буду в тебе; а тепер іди додому: там чекають тебе купці на твою кобилу й пшеницю!»
«Як! хіба кобила знайшлася?»
«Знайшлась!»
Черевик з радості остовпів, дивлячись услід Грицькові, що пішов собі.
«Що, Грицьку, погано ми зробили своє діло?» спитав високий циган парубка, що поспішав. «Воли ж бо тепер мої?»
«Твої! твої!»
XIII
Не бійся, матінко, не бійся,
В червоні чобітки обуйся.
Топчи вороги
Під ноги; Щоб твої підківки
Бряжчали! Щоб твої вороги
Мовчали!
Весільна пісня
Підперши ліктем гарненьке підборіддячко своє, задумалась Параска, сама сидячи в хаті. Багато мрій снувалося навколо русої голівки. Іноді раптом легенька усмішка торкалась її червоних губок, і якесь радісне почуття зводило темні її брови, то знову хмарина задуму опускала їх на карі, ясні очі.
«Ну, що, як не справдиться те, що говорив він!» шепотіла вона з якимось виразом сумніву. «Ну, що, як мене не віддадуть? якщо… Ні, ні; цього не буде! мачуха робить усе, то їй забагнеться; невже я не можу робити того, що мені хочеться? Впертості й у мене вистачить! Який же він гарний! як чарівно світять його чорні очі! як любо каже він: Парасю, голубко! як личить йому біла свитка! якби ще пояс гарячіший!., нехай, уже правда, я йому витчу, як перейдемо жити в нову хату. Не подумаю без радості», говорила вона далі, виймаючи з-за пазухи маленьке дзеркальце, обклеєне червоним папером, що купила на ярмарку, і видивляючись в нього з прихованою втіхою. «Якщо зустрінусь тоді де-небудь з нею — я їй нізащо не вклонюся, нехай вона собі хоч лусне. Ні, мачухо, годі вже бити тобі свою пасербицю! Скоріш пісок зійде на камені, і дуб похилиться у воду, як верба, ніж я схилюся перед тобою! Та я й забула… ану, приміряю очіпок, хоч і мачушин, як він на мене прийдеться!» Тут встала вона, тримаючи в руках дзеркальце і, нахилившись до нього головою, трепетно йшла по хаті, начебто боялася впасти, бачачи під собою, замість долівки, стелю з накладеними під нею дошками, звідки гупнув недавно попович, та полиці, заставлені горшками. «Що це я, справді, ніби дитина», скрикнула вона, сміючись: «боюся ступити й ногою!»
І почала притупувати ногами, чимдалі сміливіше; нарешті, ліва рука її опустилась і вперлась у бік, і вона почала танцювати, по-брязкуючи підківками, тримаючи перед собою дзеркало і наспівуючи улюбленої своєї пісні:
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько!
Зелененький барвіночку,
Стелися ще нижче!
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься ще ближче!
Черевик заглянув у цей час в двері і, побачивши, як його дочка танцює перед дзеркалом, спинився.
Довго дивився він, сміючись з небаченої витівки своєї дочки, яка, замислившись, не помічала, здавалось, нічого; та коли почув знайомі звуки пісні — жилки в нього затрусилися; гордо взявшись у боки, виступив він наперед і пустився навприсядки, забувши про всі діла свої. — Гучний кумів регіт примусив їх обох здригнутись.
«Ото добре, батько з дочкою завели вже тут самі весілля! Йдіть же швидше: молодий прийшов!»
При останньому слові Параска спалахнула яскравіше, ніж червона стрічка на її голові, а безтурботний батько її згадав, чого прийшов він.
«Ну, дочко! ходімо мерщій! Хівря на радощах, що я продав кобилу, побігла», говорив він, боязко оглядаючись на всі боки: «побігла купувати собі плахти та ряднини всякі, то треба, поки не вернулась, все скінчити!»
Не встигла переступити вона через поріг хати, як почула себе в обіймах парубка у білій свитці, який з купою народу дожидався її на вулиці.
«Боже, благослови!» сказав Черевик, складаючи їм руки. «Нехай собі живуть, як вінки в'ють!»
Тут почувся галас серед народу.
«Я швидше лусну, ніж допущу до цього!» кричала жінка Солопія, що її, одначе, з реготом одпихав натовп народу.
«Не казися, не казися, жінко!» говорив розважно Черевик, бачачи, що пара дужих циган тримає її за руки: «що зроблено, те зроблено; змінювати я не люблю!»
«Ні, ні! цього не буде!» кричала Хівря, але ніхто не слухав ЇЇ: кілька пар обступили молодих і створили навколо них непробивну, танцюючу стіну. Дивне, невимовне
