Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Та на її подив Р., не вагаючись, сказав:

— Гаразд. Тільки в мене вдома тісно й неохайно. Та й дружина не дуже привітна.

Р. знову рушив і на автобусній зупинці проказав:

— Я давно хотів тебе з нею познайомити.

— Чому?

— Пізніше зрозумієш.

— Р.—сан, ви одружилися по любові?

— Ні. Нас посватали після звичайних оглядин. Під час війни. Якраз перед моїм призовом до війська.

— Отже, вас не було в Хіросімі, коли скинули водневу бомбу?

Підійшов автобус, і Р. не мав часу на відповідь. М. піднялася за ним мовчки. Зрештою, не про все варто розпитувати. Якби Р. не було тоді в Хіросімі, то чого б він узявся видавати „Сатурнійця”? Тільки ось що все-таки дивно: щомісяця в журналі друкувалися спогади членів групи про пережите ними горе, а Р. досі не розповів на його сторінках про себе. М. відзначила, що. хоч як це дивно, нічого не зняв про нього, та це її не дуже вразило.

Р. мовчав і тоді, коли зійшов з автобуса й поспішив до провулку з рядами невеликих убогих будиночків, освітлених кволим промінням ліхтарів. Зупинившись коло одного з них, він рвучко відсунув скрипучі двері. Задзвонив дзвінок. „Це я! — голосно сповістив Р. і додав: — Гостю привів!” Потім, обернувшись до М., сказав: „Заходь, будь ласка”.

Видно, поряд з кімнатою на шість татамі, куди завели її, була ще одна — звідти долинав слабкий шурхіт одежі, Р. залишив гостю і зник за фусумою. Мабуть, цей будиночок складався з двох кімнат, бо майже поруч було чути, як шипить газ на кухні. Розгублена М. оглянулась — кімната була обставлена комодом, книжковою шафою, стільцями, з одного боку виднів домашній олтар, а на ньому фотографія миловидного хлопчика років трьох, що, здавалось, позирав на гостю з усмішкою.

Р. приніс на таці чай, і водночас з сусідньої кімнати, відсунувши фусуму, з'явилася господиня. Вона сіла, спираючись руками на чайний столик.

— Знайомся, це — М.—сан, член групи „Сатурнієць”.

— Ласкаво просимо. Та вибачте за розгардіяш.

Господиня шанобливо нахилила голову, обгорнуту шарфом. Так само відповіла поклоном М. і з першого погляду збагнула, що дружина Р. хвора. На одній половині її блідого обличчя виступали моторошні келоїдні рубці. Р. спритно розливав чай.

— Пробачте. Мабуть, ви нездужаєте і я прийшла невчасно?

— Та що ви! Я цілими днями лежу, тому рада людям. Чоловік розповідав мені про вас багато, тож мені здається, ніби я знаю вас давно.

— Р.—сан не раз мене підтримував.

— Якби ви знали, як мені жаль С.—сана! Певно, і ви напереживалися через нього.

М. зиркнула на Р., силкуючись знайти слова для відповіді. „Якщо Р. розповідав дружині про мене, то, мабуть, у думках вона пов'язує мене з С.”,— зробила висновок М.

— С. заходив до нас кілька разів,— пояснив Р.

— Невже? А я вважала, що ви не ладнали з ним.

— Нічого подібного.

— Вони дружили, хоча іноді й сперечалися. С. тільки на словах був сильний. Насправді його мучила самотність. Чоловіка він вважав своїм побратимом. Завжди був такий люб'язний, хоч я не могла як слід його пригостити .

„Яка недоречна розмова! — подумки обурювалася М.— Я ж прийшла сюди не для того, щоб воскрешати пам'ять про С.” М. навіть пошкодувала, що так нерозважно напросилася на ці відвідини.

— На відміну від мого чоловіка, трохи нерішучого, але надійного, С.—сан був поривчастої вдачі. Здавалось, між ними нема нічого спільного, а вони, однак, дружили. Вони отут сперечалися, а я лежала в постелі й слухала їх. Цікаво було. Може, мені, хворій жінці, й негаразд признаватися, що я не могла стримати сміху,— але ж їхня розмова скидалася на комічний діалог, які ото передають по радіо.

М. не уявляла собі такої сцени. С. був надто серйозний, та й Р. не мав схильності до жартів. Що ж тоді в їхній розмові могло розсмішити слухача?

— Вони говорили про щось смішне?

— Та ні,— втрутився Р. — Ми завжди обговорювали серйозні справи, але наша серйозність здавалася їй кумедною. Дружина кепкувала, а коли С. огризався, хихикала.

Кліпаючи здивовано очима, М. позирала на господиню, обличчя якої прикрашав легкий усміх.

— Пробачте, я сміялася ненароком. А все-таки мені справді було смішно. Не встигну я вставити слово, як С.—сан уже гарячкує. Він гордо виголошував переді мною промови про те, що мир запанує відразу після революції. Мовляв, як усе складеться добре, то й людські страждання зникнуть. Він нагадував мені П'єро, що захоплено поглядає на місяць. Я часто так і називала його — П'єро-сан.

— Просто дружина гостра на язик,— виправдовувався Р.

М. кивнула на підтвердження головою й подумала, що таки правда: С. витав у хмарах. Таким він був і в коханні.

— Я не збираюсь обмовляти С.—сана. Він був доброю людиною. Та коли глибше подумати, то виходить, що врешті-решт відірвався від реальності, через те йому нічого не залишилося, як умерти. Мабуть, ви напереживалися, та мені здається, що він сам у всьому винен. Йому в голові сиділо одне: мир, а про життя він і не думав. Хіба прожити сьогоднішній день — не найголовніше?

М. ще раз кивнула. Р. мовчки наливав чай. Господиня сьорбнула з чашки й повела далі:

— Я старша за вас і маю право дати волю словам. Я здогадуюсь, що ви думаєте про С.—сана. Ви начебто здоровіші за мене і швидко поправитеся. Я вже геть нікудишня, а ви ще багато чого встигнете зробити. Якщо вас захоплює боротьба за мир — це добре. Малювати картини — теж похвально. Та найбільше треба цінити саме життя. А такі як С.—сан, нікуди не годяться. Вони не здатні ні на що.

— Ну, гаразд, досить уже цих повчань. Правда М.—сан? — втрутився збентежений Р., а М., не знаходячи відповіді, нерішуче хитнула головою і видушила з себе щось схоже на комплімент:

— У вашої дружини міцний дух, тому ви можете спокійно віддаватися боротьбі за мир.

— Це різні речі.

— А все-таки у вас хороша дружина. Вона мені подобається.

При цих словах обличчя господині проясніло від усміху. Вона подякувала й несподівано для М. розповіла:

— М.—сан, ви помиляєтесь, якщо вважаєте, що в нас з чоловіком однакові думки. Я байдужа до руху за мир і не маю охоти брати в ньому участі. Чоловік робить, що йому заманеться, і я не маю нічого проти, але сама й пальцем не ворухну. Якщо хіросімці одностайно крикнуть, то, гадаєте, це зупинить паліїв війни? Зрештою, тоді ми виявилися безсилими, а тому тепер галасуємо,