Джерело - Айн Ренд
Тухі довів, що храм Стоддарда кожною своєю цеглиною і кожним каменем суперечить традиціям і є прецедентом в історії.
— Я намагався показати, — сказав він на завершення, — що в концепції кожного храму мусять бути дві необхідні складові почуття — благоговіння та покірність. Ми бачили приголомшливі розміри сакральних споруд, напружені лінії, вкрай гротескні зображення монстроподібних ідолів або, пізніше, ґаргулій. Усе це покликано навіяти людині почуття нікчемності, пригнітити її величчю, навіяти сакральний жах, здатний упокорити. Храм Стоддарда — це нахабне заперечення нашого минулого, зухвале «ні», пожбурене в обличчя історії. Наважуся припустити причину, через яку ця справа так зацікавила громадськість. Кожен із нас інстинктивно відчув, що її моральні аспекти переважають правові. Ця споруда — пам'ятник глибокій ненависті до людства. Це вияв еґо однієї людини, яка ігнорує найсвятіші пориви всього людства, кожної людини на вулиці, кожної людини у цій залі!
Це не були покази свідка в суді: Еллсворт Тухі звертався з промовою наче на мітингу — і реакцію можна було передбачити: аудиторія вибухнула оплесками. Суддя постукав молоточком, погрозивши очистити залу. Порядок відновився, але на обличчях натовпу залишався самовдоволений вираз власної слушності. Було приємно почуватися зауваженою і потерпілою стороною. Три чверті присутніх ніколи не бачили храму Стоддарда.
— Дякую вам, містере Тухі, — сказав адвокат, ледь уклонившись. Потім обернувся до Рорка і наголошено чемно вимовив:
— Свідок ваш.
— У мене немає запитань, — відповів Рорк.
Еллсворт Тухі скрушно підвів одну брову, і з почуттям жалю зійшов із трибуни для свідків.
— Містер Пітер Кітінґ, — оголосив адвокат.
Обличчя Пітера Кітінґа мало дуже привабливий і свіжий вигляд, наче він добре виспався. Він вийшов на трибуну для свідків зі студентським запалом, без потреби погойдуючи плечима та руками. Присягнув говорити лише правду і весело відповів на перші запитання. Він дивно сидів на стільці: невимушено-хвалькувато вигнув тулуб в один бік, опираючись ліктем на бильце, але ноги тримав неоковирно випростаними і міцно стискав коліна. Він жодного разу не поглянув на Рорка.
— Якщо ваша ласка, містере Кітінґ, назвіть декілька відомих будівель, що ви їх спроектували, — попросив адвокат.
Кітінґ почав перераховувати будинки, і перелік справив неабияке враження; кілька перших він назвав швидко, решту вимовляв дедалі повільніше й повільніше, наче хотів, щоб його зупинили; остання назва померла в повітрі незакінченою.
— Чи не забули ви про свою найважливішу споруду, містере Кітінґ? — запитав адвокат. — Хіба не ви спроектували «Космо-Слотника»?
— Так, — прошепотів Кітінґ.
— Отже, містере Кітінґ, ви навчалися у Стентонському технологічному інституті у той самий час, що і містер Рорк?
— Так.
— Що ви можете сказати про успіхи містера Рорка у навчанні?
— Його відрахували.
— Його відрахували через невідповідність до високих стандартів та вимог інституту?
— Так. Саме тому.
Суддя скоса глипнув на Рорка. Адвокат висловив би заперечення проти такого свідчення, як неістотного. Але Рорк не заперечував.
— Яка ваша думка, чи мав він тоді якісь здібності для фаху архітектора?
— Ні.
— Містере Кітінґ, чи могли б ви говорити трохи голосніше?
— Я не вважаю… не вважаю, що в нього взагалі є якісь здібності.
Щось дивне коїлося з Кітінґом: деякі слова він вимовляв так чітко, наче ставив після кожного знак оклику; інші тулив докупи, наче сам не хотів їх чути. Він не дивився на адвоката. Він вдивлявся в обличчя присутніх. Іноді він нагадував малого хлопчика, який утнув щось веселе — на хлопчика, який домалював вуса гарній дівчині на рекламі зубної пасти в метро. Потім дивився так, наче благав натовп про підтримку — нібито це його обвинувачували в суді.
— Містер Рорк певний час працював у вашому бюро?
— Так.
— І вам довелося його звільнити?
— Так… довелося.
— За некомпетентність?
— Так.
— Що ви можете сказати про подальшу кар'єру містера Рорка?
— Ну, знаєте, «кар'єра» — це умовне поняття. Якщо йдеться про досягнення, то будь-який кресляр у нашому бюро зробив більше за містера Рорка. Ми не називаємо один-два будинки кар'єрою. Ми щомісяця будуємо стільки або й більше.
— Ви можете дати нам професійну оцінку його роботи?
— Ну, я думаю, вона незріла. Дуже видовищна, часом навіть досить цікава, але по суті — підлітково незріла.
— Отже, містера Рорка не можна назвати архітектором у повному розумінні цього слова?
— Не в тому розумінні, в якому ми вживаємо це слово, кажучи про містера Ролстона Голкомба, містера Ґая Франкона, містера Ґордона Прескотта — ні. Я хочу бути справедливим. Гадаю, що містер Рорк має очевидний потенціал, надто в царині інженерії. Він міг би проявити себе там. Я намагався поговорити з ним про це — намагався йому допомогти — справді намагався… Але це скидалося на спілкування з однією з його улюблених залізобетонних брил. Я знав, що він закінчить саме так. І не здивувався, почувши, що клієнт нарешті позивається на нього до суду.
— Що ви можете розповісти нам про ставлення містера Рорка до клієнтів?
— Ось у цьому й уся річ… у цьому вся річ. Він не зважав на міркування клієнтів і на їхні бажання, він узагалі не зважає ні на чиї думки і бажання. Він навіть не хоче зрозуміти, навіщо інші архітектори на таке зважають. Не хоче виявити бодай дещицю розуміння, бодай трохи… трохи поваги. Я не можу допетрати, що ж такого поганого у бажанні дослухатися до людей. Не розумію, що такого поганого в бажанні бути дружнім і популярним. Хіба ж це злочин? Навіщо насміхатися з цього, насміхатися весь час, удень і вночі, не давати ні хвилини спокою, наче це якісь китайські тортури водою, ви ж знаєте, — коли на голову ллють воду краплю за краплею?
Люди в залі почали здогадуватися, що Пітер Кітінґ п'яний. Адвокат спохмурнів; свідчення були ретельно відпрацьовані, але потяг ось-ось міг зійти з рейок.
— Гаразд, містере Кітінґ, може, розкажіть нам краще про погляди містера Рорка на архітектуру?
— Я вам скажу, якщо так уже кортить знати. Він вважає, що всі повинні роззуватися і вклякати, коли йдеться про архітектуру. Ось як він уважає. А з якого дива? З якого? Це ж лише робота — така ж, як усі інші, хіба не так? Що в цьому такого священного, чорт забирай? Чому ми всі маємо мліти від захвату? Ми ж лише люди. Нам треба заробляти
