Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

звідкіля взялися ці хлоп’ята. Він мовчки дивився на них, а вони гатили його кулаками під загальний регіт мисливців і парубків з козою, що надійшли вже до гурту. Але так було не довго. Побачивши, що він має діло тільки з хлопцями, а це траплялося з ним досить часто у себе дома, Каї-Наї вивернувсь з-під своїх ворогів, дав ногою в живіт одному, так що той покотивсь на землю, а другому заліпив у ліве око і через хвилину вже сидів на одному з хлопців і лупцював його з неменшим завзяттям, ніж вони його. Побачивши це, одна з жінок, що були з мисливцями, мати того самого хлопця, що його лупцював Каї-Наї, підскочила й ухопила Каї-Наї за волосся. Синок її видерся з-під Каї-Наї і знову накинувсь на нього. Каї-Наї прийшлося тугенько: жінка держала його за волосся й праву руку, а синок її, користуючись з такої нагоди, бив його по голові. Тоді мисливець, якому Каї-Наї улучив головою в живіт, відштовхнув жінку й сказав:

– Годі! Не велике діло утрьох набити малого хлопця!

А потім, звернувшись до Каї-Наї, що, як вовченя, скалив зуби на жінку й її синка, спитав:

– Хто ти й відкіля прийшов до нас?

– Я Каї-Наї, з племені Уру-Уру! Біляві люди вбили мого батька й забрали в полон матір. Я йшов за ворогами й заблудився. Я хочу їсти, – відповів хлопець.

Відповідь Каї-Наї не справила ніякого вражіння на мисливців. Це була звичайна річ. Вони й самі часто робили напади на слабіших од них сусідів, вибивали всіх до одного чоловіків і забирали в полон жінок і дітей. Вони здивувалися тільки, як Каї-Наї пощастило живим пробратися крізь ліс.

– Я хочу їсти, – знову сказав Каї-Наї.

– Гайя! – звернувся чоловік до жінки, що тільки-но тягала за волосся Каї-Наї. – Дай хлопцеві їсти!

Жінка прогарчала щось крізь зуби і з великою неохотою кинула Каї-Наї шматок оленини. Хлопець підхопив м’ясо і з насолодою запустив у нього зуби.

– Куди пішли біляві люди? – спитав мисливець.

Каї-Наї не знав, куди пішли його вороги, він так і хотів сказати мисливцеві, але раптом згадав про прогалявину, де блискавка спалила грушу, й відповів:

– Вони пішли через прогалявину, де стріла з неба спалила дерево.

Мисливець нічого не зрозумів з його відповіді, але промовчав, а трохи згодом знову спитав хлопця:

– Коли це було?

– Сонце зайшло один і ще один раз, – сказав Каї-Наї.

Після цього мисливці перестали цікавитись хлопцем і підійшли до лося, що, розкинувши величезні роги, лежав на піску. Згодом вони вже порались коло нього, здираючи шкіру кам’яними ножами. Розділивши тушу на декілька частин, вони поклали м’ясо на плечі жінкам, і ті, вгинаючись під вагою, понесли його до скелі, а чоловіки, підібравши зброю, легенько пішли попереду. Каї-Наї й собі поплентавсь за ними.

ТОТЕМ ПЛЕМЕНІ З ЧЕРВОНОЇ СКЕЛІ

Каї-Наї вже з тиждень жив серед людей червоної скелі. Мешканці скелі ставилися до нього, як до приблудного цуценяти. Йому часто не вистачало шматка м’яса й місця коло багаття. Кращі кусні й кращі місця займали чоловіки, а жінки й діти завжди сиділи поза їхніми спинами й ловили недоїдки, що кидали їм через плечі чоловіки. При таких порядках Каї-Наї легко міг померти з голоду, бо коли йому щастило запопасти ласий кусок, на нього гуртом накидалися усі хлопчаки, що були коло багаття, й виривали його навіть з рота та ще й били його так, що він довго чухав потім боки й плечі. А чоловіки, набивши рота стравою, давилися від реготу. Всього на скелі було коло сотні мешканців. Всі вони належали до племені орла, який був їхнім тотемом. Цей тотем недвижно сидів у клітці на скелі й, не заплющуючи очей, як здавалось Каї-Наї, дивився на сонце. Він оживлявся тільки тоді, коли у клітку до нього кидали сире м’ясо. Тоді він грізно клекотів комусь в далечінь і, вп’явшись пазурями, шматував їжу.

До орла мав доступ тільки один чоловік з усього племені. Це була товстюща-претовстюща людина. Таких товстих людей Каї-Наї ще ніколи не бачив. Коли він ішов, черево йому тряслося, наче трясовина в болоті, коли кинути каменюку. Каї-Наї ніколи не бачив, щоб він що-небудь робив або ходив на полювання, а йому завжди попадали кращі кусні, й кожний мисливець, притягнувши до скелі дичину, відділяв для нього добрий шматок м’яса. Каї-Наї спитав про нього в одного з хлопців, і той сказав йому, що це чаклун, що він має діло з духами. Всі поштиво давали йому дорогу, коли він ішов, а матері непомітно вкривали немовляток, щоб на них випадково не попав погляд чаклуна і від погляду не скоїлося чого з дитиною. Тотем знав тільки одного чаклуна і тільки від нього приймав їжу. Клітка з орлом стояла коло печери, де жив чаклун; орел недвижно сидів цілий день, а на ніч чаклун ховав клітку у печеру. Підходити до клітки було заборонено під страхом смерти. Всі знали й пам’ятали це, особливо діти, хоч їм і кортіло підійти до клітки й подратувати орла.

Одного жаркого дня, коли чоловіки були на полюванні, а жінки й діти пішли у ліс по гриби й горіхи, Каї-Наї лежав на краю скелі, що звішувалась над річкою, й дивився на хвилі річки. Він не пішов у ліс з жінками, бо в нього боліла нога. Він трохи звихнув ступню правої ноги, плигнувши якось з досить високого каменя. Річка клекотіла під скелею і, взявшись піною, стрибала по камінню, що перегороджувало річку. Каї-Наї було скучно й сумно; він думав про матір, яку, може, не доведеться вже й побачити, і про батька, дух якого, мабуть, блукав десь у лісі. Він розпитував хлопців, чи не знають вони часом, де живуть біляві люди, що вбили його батька, але ніхто з них не знав цього, а питати дорослих він боявся. Йому набридло дивитися на річку й він, обернувшись, став дивитися на майданчик на скелі перед печерами. Печери зяяли своїми темними пащами, і погляд його мимоволі зупинився на чаклуновій печері й на клітці з орлом, що стояла коло печери. Раптом він побачив маленького, років чотирьох, хлопчика, що, лукаво оглядаючись, потихеньку і якось боком підходив до клітки. В руці він тримав хворостину. Підкравшись до клітки, він просунув хворостину крізь ґрати й почав дратувати орла. Орел з гордим презирством глянув на хлопчика й одсунувсь у глиб клітки. Тоді хлопчик вийняв з рота шматочок м’яса, що держав за