Царівна (збірник) - Ольга Юліанівна Кобилянська

– В сирітство ідеш… – шептали її уста, – в сирітство… а нас лишаєш старими сиротами…

Повторяла се майже несвідомо. Її слізьми затемнені очі супроводжали сина чимраз далі й далі, а відтак, немов оловом обтяжена, вернула сама назад. Тижні минали, нім олово і сльози опустили її…

Він оглядався ще кілька разів назад. Бурдей виглядав здалеку, мов земляний горбок з двома скляними очима.

Відтак спинився його зір на «сусідньому» ліску, перед котрим злякалась була свого часу Анна.

Він лежав темний і тихий. Здавалося, глядить прямо на нього…

Несказанний жаль огорнув його в тій хвилі. Неповздержна, дика туга… був би ревнув уголос…

Чи за тою темною шматиною лісу, що дивилася за ним невидимими очима? Не знав. Не знав і не думав над тим. Був у тій хвилі далеко від усього зверхнього й був темний…

Івоніка оглянувся.

– Мама все ще стоїть там? – спитав коротко, здавленим голосом.

– Мама?.. – відповів здивовано. – Ні, пішла вже!..

– Бо ти оглядаєшся…

Хлопець змішався.

– Я подивився лише! – сказав. Відтак, мовби повернув звідки думками, поступив твердим, свідомим кроком і зрівнявся з батьком.

Заніміли і прямували квапною ходою до села. Івоніка засунув свій великий нефоремний капелюх низько на чоло, а очі хлопця прощалися востаннє з усім, що минали.

Минаючи хату Докії, побачили всіх на дворі.

Старий Петро поїв пишну, кокетливу Шагу, Василь – худобу, а Докія годувала дріб.

– Уже в дорозі? – кликнув до них Петро.

– Щасливої дороги й щасливо вертайте!

Станули і привіталися. І Докія приступила до малого гурту.

– Вже! – відповів Михайло.

– І що ж робити? – сказав Івоніка.

– Не журися, мой! – кликнув веселим голосом старий Петро. – Там щось побачиш і навчишся денещо! Ей, коби я був такий, як ти, молодий і здоровий… гей, гей!

Він говорив так голосно і дзвінко, так виразно, що його слова летіли далеко, а з його голосу била геройська неустрашимість і відвага. Відтак засунув капелюх набік і луснув із батога.

– Що, синку, – спитала його Докія ласкаво, – ти смутний, правда?

Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.

– А що мамка робить? – спитала зажурено.

– Ай, мама… – відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.

– Так, так! – вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. – Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем[213] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити, і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.

«Лиши револьвер, – каже йому Николайко, – бо він набитий!»

«Та що, що набитий?» – каже той.

«Що? Дурню! Може вистрілити!»

«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»

Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.

– Господи! Господи! – зойкнула Докія й заломила руки.

Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.

– На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.

– Та й на місці застрілив його? – скрикнув Петро.

– Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.

– А відтак?

– Відтак?.. Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака[214], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри відвезли його додому.

– Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! – майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.

– Мала…

– А тато, сарака?.. – закинув Петро.

– Тато?.. Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться[215]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?

– Йому вже все одно було… – сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.

– А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…

– Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! – обізвалася знов турботно Докія. – Се лиш Бог знає!

– Се лиш Бог знає! – повторили інші всуміш. – Се лиш Бог знає!

Вони всі любили й поважали Михайла й цікавилися щиро його долею. Тепер кожде глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.

Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.

– Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай Господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! – остерігала поважно Докія.

– Він обережний! – обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. – Він дуже обережний…

– Я того не боюся! – відповів Михайло, насилу усміхаючися. – Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.

– Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! – гукнув весело старий Петро. – Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!

– А то, може, не добре? – відповів, усміхаючися, хлопець. – Мені не треба ні пороху, ні шроту[216]! Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.

– Ой, правду кажеш; ой, бігме, що правду кажеш! – притакнула Докія.

– Ну, але тепер ходім! – обізвався твердо й різко Івоніка. – Час не стоїть.

Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.

– Ні, ні, не стоїть! – кликнули всі троє в один голос.

Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу й на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.

– Дай тобі Боже добрих днів і