Проби - Мішель Монтень
Ось і друга вказівка, яку я вважаю вельми корисною: під час бесід і суперечок не можна зразу погоджуватися з кожним словом, яке здається мені вірним. Люди здебільшого багаті чужою мудрістю. І ось будь-хто може вживати спритний вислів, вдало виректи щось чи вдало відповісти і, виступивши з усім цим, навіть не здавати собі справи у справжньому значенні своїх слів. Я і на своєму особистому прикладі міг би показати, що не завжди цілком володієш тим, що позичене в іншого. Хоч би якою вірною і красивою здавалася чужа думка, не завжди слід їй піддаватися. Треба або розумно протиставити їй іншу, або ж відступити і, вдавши, що не розчув співрозмовника, ґрунтовно, з усіх боків прощупати, що він, власне, мав на увазі. Може статися також, що ми надто гостро відгукнемося на удар, яким нас зовсім не збиралися вразити. Свого часу мені траплялося у запалі суперечки давати таку відповідь, яка влучала значно далі, ніж я мірив. Я старався, щоб їх було числом більше, а на співрозмовників вони тисли своєю вагою. Коли я сперечаюся із сильним противником, то намагаюся передбачити його висновки, звільняю його від необхідності давати мені пояснення, силкуюся довести за нього те, що в речах його лише зароджується і тому не цілком виражене (адже він так ладно і правильно міркує, що я вже зарані чую його сили і готуюся до оборони). З противниками слабкими я чиню зовсім у протилежний спосіб: їхні слова треба розуміти саме так, як їх сказано, і нічого подальшого не вгадувати наперед. Якщо вони уживають загальники: те добре, те погане — а судження їхні виходять вірними, треба подивитися, чи не випадково вони мали рацію. Хай вони наведуть докладніші доводи і пояснять, чому саме, яким чином це так, а не інакше. Загальники, з якими постійно стикаєшся, нічого мені не говорять. Люди, що висловлюють їх, ніби віншують цілу юрбу народу, не розрізняючи у ній нікого. Той же, кому вона добре знайома, звертається до кожного зокрема, називаючи його по імені. Але діло це нелегке.
А щораз на день доводилося мені помічати, що уми несолідні, бажаючи удавати, ніби вони добре розбираються у красотах якогось літературного твору, висловлюють свій захват з такого невдалого приводу, що переконують нас не в достойностях автора, а в своєму власному неуцтві. Прослухавши сторінку з Верґілія, можна непомильно гукнути: «Як гарно!» Цим звичайно і відбуваються хитруни. Але докладно розібрати даний уривок, дрібніше і ґрунтовно відмітити, в чому видатний письменник сам себе перевищив, як він досяг найвищої майстерності, зважити окремі слова, фрази, образи, одне по одному — від цього краще відмовтесь. Треба звертати увагу не лише на те, що кожен говорить, а також і на те, що кожен відчуває і з якої причини він відчуває саме так. Цицерон, Про обов'язки, І, 41. Постійно чую я, як щупаки виголошують промови зовсім не дурні. Говорять вони вірні речі. Але погляньмо, наскільки гарно вони їх знають, звідки йде їхня розправа. Ми допомагаємо їм скористатися розумним словом, правильним доводом, які їм не належать, якими вони тільки заволоділи. Вони навели їх нам випадково, навпомацки, ми ж ставимо це все на їхній власний карб. Ви їм подаєте допомогу. А навіщо? Вони нітрохи не вдячні і стають лише ще темніші. Не помагайте їм, полишіть їх самих на себе. Вони стануть трактувати предмет, про який ідеться, як люди, що побоюються обпектися; вони не зважуються підійти до нього з якогось другого боку, зглибити його. Ви ж повертіть його туди й сюди, і він зразу випаде у них із рук, вони уступають його, хоч би який прекрасний і достойний він був. Зброя ця гарна, але з незручним для них держаком. Скільки разів бував я тому свідком! Але якщо ви почнете повчати їх і просвіщати, вони одразу присвоять собі всі переваги, які можна дістати з ваших пояснень: «Це я і хотів сказати, так я саме і думав, тільки не знайшов одразу потрібних слів». Підкажіть-но, як учинити. Щоб справитися з їхньою чванькуватою глупотою, нерідко доводиться чинити круто. Гегесій казав, що нікого не слід ненавидіти і осуджувати, треба лиш навчати — це правило гарне і розумне в інших випадках. Тут же несправедливо і навіть нелюдяно давати допомогу і пораду тому, кому вони не потрібні і хто від них стає ще гірший. Хай вони заплутаються ще міцніше, зав'язнуть ще глибше — так, по змозі, глибоко, щоб їхнє становище стало їм нарешті зрозуміле.
Глупота і розбрід у чуттях — не така річ, яку можна здобути одною доброю порадою. Про такого роду зцілення можна сказати те саме, що цар Кір відповів чоловікові, котрий радив йому звернутися до війська з промовою перед самою битвою: що людям не пройнятися войовничістю і мужністю на бойовищі від одної гарної промови, так само як не можна зразу стати музикою, прослухавши одну гарну пісню. Цим можна оволодіти тільки після довгого і докладного навчання.
Близьким своїм ми зобов'язані подавати таку допомогу, ревно учити їх і наставляти. Але проповідувати будь-якому переходню виправляти темноту і тупість першого стрічного — ось звичай, якого я ніяк не схвалюю. Рідко згоджуюся я займатися подібною справою, навіть коли випадкова бесіда мене на це викликає, і радше готовий стушуватися у суперечці, ніж виступати у нудній ролі учителя і наставника. Нема у мені ані найменшого нахилу писати чи говорити для початківців. Хоч би які невірні і безглузді, на мій погляд, речі говорилися публічно у присутності сторонніх, я не стану спростовувати їх ні словами, ні знаками нетерпіння. Взагалі ж нічого в глупоті не дратує мене так, як те, що вона виявляє куди більше самовдоволення, ніж це з цілковитою підставою міг би робити розум.
Біда в тім, що розум і не дає вам проявляти самовдоволеність і самовпевненість, і ви завжди буваєте охоплені сумнівом і тривогою там, де упертість і зарозумілість переповнюють тих, кому вони властиві, радістю і вірою в себе. Найнетямущішим людям дано дивитися на інших згори вниз, з радістю і славою виходити з будь-якої сутички. А ще частіше їхні похвальби і гордовита зовнішність справляють найсприятливіше враження на оточення, яке звичайно недалеке і нездатне розібратися в справжніх прикметах