Проби - Мішель Монтень
Доля-то знайде шляхи.
Верґілій, Енеїда, III, 395
Пер. Михайла Білика
Успіхом може увінчатися найнепродуманіше поводження. Наш особистий вклад у якесь передузяття — майже завжди справа навику, і керуємося ми куди частіше звичаєм і прикладом, ніж розумною розвагою. Вражений свого часу важливістю одної справи, я узнав від тих, хто привів її до щасливого кінця, як вони діяли і на якій підставі, і виявив у цьому всьому лише невиразну звичну пересічність. Може, діяти у звичніший і загальніший спосіб у життєвих справах корисніше й зручніше, хоча це і справляє незрівнянно менше враження.
Як! Найбанальніші спонуки — найпідставовіші? Найниціші і найжалюгідніші — найбільше приносять користі справі? Для того, щоб підтримати повагу до королівських планів, нема необхідності, щоб до них були причетні прості смертні, які при цьому стали б надто далеко зазирати. Хто хоче зберегти до них належну пошану, хай довіриться цілком і беззастережно. Моє міркування про те чи те діло лише злегка зачіпає його, поверхово торкається на підставі першого враження. Що ж до головного й основного, то в цьому я звик покладатися на провидіння:
Всі інші справи — краще богам довір.
Горацій, Оди, І, 9, 9
Пер. Андрія Содомори
Дві найбільші, на мій погляд, сили — щастя і нещастя. Нерозумно вважати, ніби розум людський може заступити долю. Марні наміри того, хто претендує обняти причини і наслідки і за руку вести своє починання до бажаного кінця. Надто ж марні вони при обговоренні операцій на воєнній раді. Ніколи ще люди не виявляли стільки передбачливості й обачності в ділах воєнних, як часто виявляємо тепер ми. Чи не зі страху збитися на манівці, чи не з намагання щасливо дійти до розв'язання?
Скажу навіть більше: і сама наша мудрість, наша розважливість здебільшого підкоряється волі випадку. Моя воля і розсудок підхиляються то одному подуву, то другому, і багато із цих порухів робляться несамохіть. Розум мій підлягає діям, залежним від випадкових, тимчасових обставин:
Міняється образ душі, серця породжують
То ті, то інші порухи, поки ще не встиг
Хмар вітер розігнати.
Верґілій, Георгіки, І, 420—422
Подивіться, хто в наших містах наймогутніший і найкраще робить своє діло — і ви погодитеся, що звичайно це бувають найнездарніші люди. Траплялося, що жінки, діти і шаленці керували великими державами не гірше, ніж найдаровитіші владики. І звичайно, зазначає Тукідід, грубим умам діло управління давалося ліпше, ніж витонченим. Ми ж удачу їхню приписуємо тямовитості.
В міру як льос сприяє комусь, він відзначається,
І тому всі ми кажемо, що він мудрий.
Плавт, Псевдол, II, З, 13—14
Ось чому я завжди маю рацію, твердячи, що перебіг подій — поганий доказ нашої вартості і наших талантів.
Вказував я також, що нам треба тільки звернути увагу на якусь особу, що досягла високого становища: якщо за три дні до цього ми знали її як людину незначну, у нашій уяві виникає образ величний, повний шляхетних прикмет, і ось ми певні, що людина ця, піднісшись у громадському становищі і в думках людей, піднеслася також і за своїми заслугами. Ми судимо про неї не з її справжніх якостей, для нас вона — як гральна марка, вартість якої залежить від того, куди вона ляже. Якщо переміниться щастя, якщо вона впаде і знов змішається з юрбою, кожен стане висловлювати подив: як це вдалося їй спершу так високо забратися. «Чи це та людина? — скажуть усі. — Невже вона ні про що поняття не мала, коли посідала свій пост? Невже королі так зле вибирають собі слуг? В гарних же руках ми були!» Скільки разів доводилося мені це бачити. Адже і личини великих людей, вдаваних на сцені, можуть нас схвилювати й обморочити. Найбільше змушують мене вклякати перед королями товпи укляклих перед ними людей. Усе має скорятися і підхилятися їм, окрім розсудку. Не розумові моєму подобає гнутися, а лише колінам.
Коли Меланія спитали, що він думає про трагедію, написану Діонисієм, він відповів: «Я її навіть не бачив, так вона тоне в словеснім тумані». Точнісінько так більшість із тих, хто судить про речі властителів, можуть сказати: «Я не чув того, що він сказав, так усе це було затуманене пишномовністю, поважністю і величчю».
Антистен, порадивши якось атенцям розпорядитися, щоб їхні осли уживалися для оранки так само, як коні, дістав відповідь, що ці тварини для такої роботи не пристосовані. «Все одно, — заперечив він, — достатньо вам розпорядитися. Адже навіть найтемніші і найбездарніші люди, які у вас командують на війні, одразу стають підхожими, як тільки ви їх призначили».
Сюди ж відноситься звичай багатьох народів божествити обраного ними властителя: їм мало шанувати його, вони хочуть йому поклонятися. Жителі Мексики після коронування свого царя уже не сміють дивитися йому в лице. Він же, оскільки вони його божествили, наділивши царською владою, клянеться їм не тільки боронити їхню віру, закони, свободу, бути зацним, справедливим і милостивим, але також змушувати сонце світити і звершувати свою путь у небі, хмари — лити в потрібний час дощ, ріки — струмувати за течією, землю — приносити всі потрібні народу плоди.
Я не дотримуюся цього загального погляду на речі, і високі достойності людини викликають у мене підозру, якщо їх супроводжує велич і загальний пошанівок. Треба завжди враховувати, яка це перевага говорити по своїй охоті, вибирати нагоду і хвилю, урвати свою рацею або владною ухвалою змінити тему її, відкинути заперечення співрозмовника одним лише порухом голови, усмішкою або просто своєю мовчанкою перед аудиторією, що тріпоче від побожної шани.
Певний чолов'яга, власник нечуваного
