Бавдоліно - Умберто Еко

class="p1">— Бачиш, що робить соняшник? Він рухається за сонцем, шукає його, молиться на нього, і шкода, що ти ще не здатен чути, як він шелестить у повітрі, рухаючись по колу впродовж дня. Тоді ти б усвідомив, що він співає сонцю свій гімн. А тепер поглянь на лотос: він розкривається при сході сонця, показує себе всього, коли сонце в зеніті, і закривається, коли сонце відходить. Він славить сонце, розгортаючи й згортаючи свої пелюстки, як ми розмикаємо і змикаємо губи, коли молимось. Квіти ці живуть у симпатії з небесним світилом, а отже зберігають частину його сили. Якщо вплинуги на квітку, вплинеш і на сонце, якщо зможеш впливати на сонце, то впливатимеш на його дію, а через сонце ти з'єднаєшся з чимось, що живе в симпатії з сонцем і що є досконалішим від нього. Але це буває не тільки з квітами, але й з камінням і тваринами. У кожному з них мешкає менший бог, який через могутніших від себе прагне знову з'єднатися зі спільним джерелом. Із самого дитинства ми вчимося вміння впливати на більших богів і відновлювати втрачений зв'язок.

— Що це значить?

— Усе дуже просто. Ми вчимося сплітати разом камені, трави й пахощі, досконалі й богоподібні, щоб утворити… як це тобі сказати… посудини симпатії, які б згущували силу багатьох стихій. Розумієш, квітка, камінь, а навіть єдиноріг — усі вони мають божественні властивості, але поодинці не здатні викликати більших богів. Завдяки нашим вмінням суміші наші відтворюють ту сутність, яку треба викликати, помножують силу кожної стихії.

— А що потім, коли ви вже викличете цих більших богів?

— Тоді все тільки почнеться. Ми вчимося бути посередниками між тим, що вгорі, і тим, що внизу, доводимо, що течію, через яку еманує Бог, можна повернути назад — лиш трішки, але ми показуємо природі, що це можливо. Та найбільшим завданням є не возз'єднати соняшник із сонцем, а нам самим з'єднатися з нашим джерелом. Тут починається наша аскеза. Спершу ми вчимося поводитись доброчесно — не вбиваємо живих істот, намагаємося поширювати гармонію серед створінь, які нас оточують, і вже це дає нам змогу роздмухати повсюди приховані іскри. Бачиш ці стеблини трави? Вони вже пожовкли і гнуться до землі. Я можу торкнутися їх і влити в них трепет, дати їм почути те, що вони вже забули. Бачиш, вони потроху знов свіжіють, немов тільки-но вийшли із землі. Але цього ще мало. Щоб оживити цю травинку, досить виховати в собі природні чесноти, досягти досконалості зору й слуху, розвинути тілесну снагу, пам'ять, здатність вчитися і витонченість поведінки — усе це робиться через часті омовіння, очисні обряди, гімни, молитви. Розвиваючи мудрість, твердість, поміркованість і справедливість, ми робимо ще один крок вперед і врешті доходимо до здобуття очисних чеснот: ми намагаємося відділити душу від тіла, вчимося викликати богів — ми не говоримо про богів, як це робили інші філософи, а пробуємо впливати на них, викликаючи дощ через магічну кулю, розкладаючи обереги проти землетрусів, вивчаючи провісницьку силу триніг, оживляючи статую, щоб дістати оракули, взиваючи до Асклепія, щоб він зцілив недужих. Але май на увазі — роблячи все це, ми мусимо весь час стерегтися, щоб нами не заволодів якийсь один бог, бо це призводить до замішання й хвилювання і віддаляє нас від Бога. Треба навчитися робити це в якнайповнішому спокої.

Гіпатія взяла Бавдолінову руку, яку він тримав нерухомо, щоб не прогнати того відчуття тепла.

— Бавдоліно, ти можеш подумати, ніби я вже далеко просунулася в аскезі, як мої старші сестри… Якби ти лиш знав, яка я ще недосконала. Я все ще не вмію гаразд з'єднати рожу з вищою потенцією, її приятелькою. Та й бачиш, я все ще багато говорю, а це знак, що в мені нема мудрості, бо чесноти здобуваються в тиші. Але я говорю тому, що тут с ти, а тебе треба навчити, і якщо я навчаю соняшник, то чому б мені не вчити й тебе? Ми досягнемо досконалішого щабля, коли зможемо бути разом, не розмовляючи, досить буде мені торкнутися тебе, і ти все зрозумієш. Як це буває з соняшником. — Вона замовкла, гладячи соняшник. Тоді стала мовчки гладити Бавдолінову руку і лише в кінці сказала: — Відчуваєш?

Наступного дня вона розповіла йому про мовчанку, яку практикують гіпатії, щоб він теж, казала вона, міг навчитися мовчати:

— Треба створити навколо абсолютний спокій. Тоді ми перебуватимем у самотності, яка віддалить від нас усе те, що ми думали, уявляли і відчували; тоді ми віднайдемо мир і супокій. Ми не відчуватимемо ні гніву, ні бажання, ні болю, ні щастя. Ми вийдемо із себе самих, занурившись в абсолютну самотність і глибокий супокій. Ми більше не споглядатимемо гарні й добрі речі — ми перебуватимемо поза самою красою, поза сонмом чеснот, як той, хто входить у потаємну кімнату храму, залишивши позаду статуї богів, і споглядає вже не образи, а самого Бога. Нам уже не треба буде викликати проміжні потенції, — перебуваючи в цьому укритті, у цьому недоступному й святому місці, ми вийдемо за їх межі і подолаємо їхню хибу, і тоді дійдемо туди, де закінчується родовід богів та ієрархії Еонів, й усе це зостанеться в нас, немов спогад про щось, що ми зцілили від його власного болю існування. Це й буде кінець нашого шляху, звільнення, скидання всіх оков, лет одинокого до Одинокого. При цьому поверненні до абсолютно простого ми не побачимо нічого, тільки славу темряви. Звільнившись від душі й розсуду, ми дістанемось по той бік свідомості, упокоїмось там, нагорі, немов сонце, що сходить, споглядатимемо заплющеними очима сонце світла, станемо вогнем, темним вогнем у тій темряві, і вогнистими шляхами довершимо нашу путь. І саме в ту мить, піднявшись угору течією ріки й показавши не тільки самим собі, але й богам і Богові, що можна рухатись і проти течії, ми зцілимо світ, вб'ємо зло, умертвимо смерть і розплутаємо вузол, у який сплелися пальці Деміурга. Нам, Бавдоліно, судилося зцілити Бога, саме нам доручено його спасіння: своїм екстазом ми повернемо цілий світ у саме серце Єдиного. Ми дамо Єдиному силу зробити той великий подих, який дасть йому змогу ввібрати в себе зло, яке він був видихнув.

— І ви це робите? Хтось із вас уже це зробив?

— Ми сподіваємося цього досягти, усі готуємося століттями, щоб котрась із нас змогла це зробити. З дитинства ми навчилися, що зовсім не обов'язково, щоб усі ми дійшли