Ностромо. Приморське сказання - Джозеф Конрад

Помітивши, що пані Ґулд затримала на ньому погляд, він опустив очі.

— Я зробив кар’єру — як бачите, — сказав головний інспектор державних шпиталів, поправляючи вилоги свого люксусового чорного сюртука. Лікареве почуття самоповаги, яке на його внутрішньому світі позначилось майже цілковитим зникненням зі снів óбразу отця Берона, назовні проявлялось у тому, що як контраст до колишньої недбалості скидалось на нестриманий культ власної зовнішності. Перемінивши гардероб, доктор Моніґем суворо дотримувався приписів крою та кольору і взяв собі за правило постійну чистоту, от і набув вигляду професійного і парадного водночас, але його хода та незмінно сердите обличчя справляли враження приголомшливої невідповідності.

— Так, — вів далі він. — Усі ми дістали свою винагороду, он головний інженер, капітан Мітчелл…

— Ми його бачили, — перебила його своїм чарівним голосом пані Ґулд. — Милий бідолаха приїхав з глибинки, аби відвідати нас у нашому лондонському готелі. Тримався з великою гідністю, але я здогадуюся, що він сумує за Сулако. Щось жебонів про «історичні події», аж поки я відчула, що ось-ось заплачу.

— Гм, — мугикнув лікар, — певно ж, постарів. Навіть Ностромо постарів — хоча й не змінився. І, як уже згадали про цього чолов’ягу, то хочу дещо вам розповісти…

З дому почав доноситися якийсь гомін. Раптом двоє садівників, що клопотались коло трояндових кущів край садової арки, впали навколішки і посхиляли голови при появі Антонії Авельянос, яка йшла поруч свого дядька.

Удостоєний червоного капелюха[230] під час свого короткого візиту до Рима, куди його запросила Конгрегація пропаганди, високий і сухорлявий отець Корбелан, хреститель дикунів-індіанців, змовник, друг і покровитель Ернандеса-розбійника, ступав повільними широкими кроками, нахилившись уперед і склавши за спиною свої можновладні руки. Лице першого кардинала-архієпископа Сулако так і лишилося фанатичне й непривітне — зовнішність капелана бандитів. Вважалося, що його несподіване підвищення до кардинальського багрянцю було контрзаходом Рима у відповідь на протестантське нашестя на Сулако, влаштоване Місіонерським фондом Голройда. Краса Антонії дещо померкла, а постать її трохи розповніла, вона наближалася своєю легкою ходою, випромінюючи високе умиротворення, і здаля усміхалась пані Ґулд. Вона привела свого дядька, аби побачитися з дорогóю Емілією без церемоній, просто на хвилинку перед сієстою.

Коли всі знову сіли, доктор Моніґем, який дійшов до того, що відверто недолюблював усіх, хто так чи інакше зближувався з пані Ґулд, відсунувся вбік, удаючи, що поринув у глибоку задуму. Та на фразу Антонії, вимовлену дещо голосніше, він підняв голову.

— Як можемо ми покинути тих, хто стогне в ярмі, тих, хто лише кілька років тому були нашими земляками, хто й тепер нам земляки? — говорила панна Авельянос. — Як можемо ми лишатися сліпими та глухими й не мати співчуття до наших братів, які терплять гіркі кривди? Є ж якийсь вихід.

— Анексуйте решту Костаґуани, аби запровадити й там порядок і благоденство, які панують у Сулако, — огризнувся лікар. — Іншого виходу немає.

— Я переконана, сеньйоре докторе, — відказала Антонія з поважним спокоєм непохитної рішучості, — що це випливає з первісного задуму бідолашного Мартіна.

— Так, але ті, хто стоїть за матеріальними інтересами, не дозволять вам наражати на ризик майбутнє цих інтересів просто заради ідеалів милосердя і справедливості, — сердито промимрив лікар. — І це, мабуть, на краще.

Кардинал-архієпископ підвівся, випроставши свій сухорлявий костистий стан.

— Ми на них працювали, ми їх створили для іноземців, оці матеріальні інтереси, — басовито, зі звинуваченням у голосі проказав останній з Корбеланів.

— І без них ви — ніщо, — крикнув збоку лікар. — Вам не дозволять.

— То хай остережуться, щоб народ, позбавлений змоги втілити свої прагнення, не повстав і не заявив претензій на свою частку капіталу та свою частку влади, — значущо і погрозливо проголосив популярний у народі кардинал-архієпископ Сулако.

Запала мовчанка, його високопреосвященство похмуро дивився в землю, а Антонія, граційно і прямо сидячи у своєму кріслі, рівно дихала, переконана у своїй правоті. Далі розмова набула світського характеру — про візит Ґулдів до Європи. У кардинала-архієпископа, коли він був у Римі, весь час боліла голова від невралгії. То все клімат — погане повітря.

Коли дядько з племінницею пішли і слуги знову впали перед ними навколішки, а старий воротар, який знав ще Генрі Ґулда, тепер майже зовсім сліпий і немічний, приволікся, аби поцілувати простягнуту руку його високопреосвященства, доктор Моніґем, глянувши їм услід, проказав єдине слово:

— Невиправні!

Пані Ґулд, підвівши очі догори, втомлено опустила на коліна свої білі руки, що виблискували золотом і самоцвітами численних перснів.

— Змовники. Авжеж! — вів далі лікар. — Остання з Авельяносів та останній з Корбеланів готують змову з біженцями із Санта-Марти, які скупчуються тут після кожної революції. Кав’ярня Lambroso[231] на розі Пласи аж кишить ними, їхнє базікання, мов той галас папуг у папужнику, чути аж на другий бік вулиці. Вони змовляються про вторгнення в Костаґуану. А знаєте, де вони черпають силу, необхідні людські ресурси? У таємних товариствах, що складаються з іммігрантів та місцевих мешканців, де Ностромо — я мав би назвати його капітаном Фіданцою — велика людина. Що забезпечує йому таке становище? Хто може відповісти? Геніальність? Так, він має в собі щось геніальне. Його слава в народі — ще більша, ніж раніше. Скидається на те, що він має якусь таємну владу, якісь секретні засоби для підтримання свого впливу. Він проводить наради з архієпископом, як і за давніх днів, що їх ми з вами пам’ятаємо. Від Барріоса користі немає. Натомість за воєначальника в них — побожний Ернандес. І вони можуть збурити країну новим гаслом: «Капітал — народу!».

— То миру ніколи не буде? Не буде спокою? — прошепотіла пані Ґулд. — Я гадала, що ми…

— Ні! — перервав її лікар. — У розвитку матеріальних інтересів не буває ні миру, ні спокою. Вони мають свої закони і своє правосуддя. Але засновані ці закони на доцільності і вони негуманні, в них нема прямоти, послідовності й сили, як то властиво лише моральним принципам. Пані Ґулд, наближається той час, коли все, що обстоює копальня Сан-Томе, ляже на плечі народу таким самим тягарем, як і варварство, звірства і заколоти кілька років тому.

— Як ви можете так казати, докторе Моніґеме? — скрикнула вона так, наче це вдарило в найчутливіше місце її душі.

— Можу ж я сказати правду, — вперто стояв на своєму лікар. — Ляже таким самим тягарем і викличе обурення, кровопролиття і помсту, бо люди зараз інші. Чи ви гадаєте, що тепер уся копальня дружними рядами вирушить до міста рятувати свого сеньйора адміністрадóра? Ви так гадаєте?

Пані Ґулд, сплівши