Сагайдачний - Андрій Якович Чайковський
А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали вiд страшної бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна, а недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив плисти в Днiстровий лиман з вiтром. I се нас врятувало. Що далi було пiд Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.
Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав вернутися в рiдну землю i тут спокутувати свої грiхи своїми добрими вчинками на службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно висповiдався, а сьогоднi запричащався. Значить, що вiн вже поєднався з Богом i вiн його простив. А що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому i приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд самого Бога i покараєте його?
- Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, - каже старий Жмайло, - чи правда, панове товариство?
- Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь голос.
- Се правда, панове, - каже Сагайдачний, - потурнак Iбрагiм сього вартий, але потурнак Iван вартий i великої нагороди за те, що вiн для козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то треба його в першу чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода зрiвняється з карою, бо обi вони однаковi.
- Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми прощаємо.
- Прощаємо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки.
- Чи всi згоднi? - питає кошовий.
- Усi!
- Нема згоди, - кричав якийсь турецький бранець позаду кола. - Розiрвати його на куски…
- А ти що? - кричали козаки. - Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна, чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи.
Зараз приступили до потурнака i зняли з нього кайдани. Вiн плакав з радостi, кланявся i дякував.
- Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре. Бо те все, на що я надивився i наслухався, чого я мiж турками навчився, складаю се на вашi послуги. Я знаю всi турецькi та татарськi штуки i замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха. Знайте те, що моя помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно вiдомстити їм за те, що вони менi накоїли i до потурнацтва присилували, а коли б я був пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товаришi, знайте тепер, хто я… Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та ви мене не пiзнали, бо я дуже за той довгий час змiнився… Я - Iван Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня… Я пропав у походi на татар лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились…
Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув вiд нежданої вiстки…
Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi.
IV
Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу роботу. На Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi бранцi, з котрих багато не хотiло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збiгцiв з України. У всьому тому треба було навести лад, i привчити їх воєнного дiла. До того Сагайдачний був мистець i зараз взявся за органiзацiю. Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла штука була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав, яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться.
На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До того ще купцi i всякi крамарi, прочувши, що запорожцi привезли з Варни велику здобичу, злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.
Сагайдачний виводив своїх новикiв на берег Днiпра у степ i там їх вчив, пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.
Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.
Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у недалекий степ на конях.
Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили їх вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто передом не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм, виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв.
Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв, що в ту сторону гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони.
Сагайдачний здержав своїх. Вони пiднесли списи i позавiшували на руку. Опiсля з кiлькома козаками пiд'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не лякалися.
То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей, а далi - панськi козаки та чури озброєнi в шаблi i мушкети.
З ватаги пiд'їхав до Сагайдачного старший чоловiк з сивою довгою бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже:
- Ми їдемо в посольствi у Крим з Польщi невольникiв викупляти, про котрих їхнi рiднi довiдались, де вони живуть. Маємо поручаючi письма вiд гетьманiв коронного i польного та вiд українних старостiв. Ми, здається, з шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися. Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого не буде нам напастi.
- Вiтайте, панове, на запорозькiй землi! Кожний посол має право на охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Такої охорони не вiдкаже вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i майно… З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша дорога
