Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Передусім Параска накраяла хліба, поставила горщик з борщем, подала дерев’яні ложки хлопцям.

– З дороги – гаряченького! Пригощайтеся! Як кажуть, чим багаті, тим і раді! Дещо від Хуржика залишилося, дещо добрі люди приносять – не дають померти голодною смертю! Отож – їжте!

– Спасибі, Параско, – мовив Івась. – Ми справді проголодалися – будемо їсти. А тим часом ти розповідай…

– З чого ж почати?

– З Катрі! Де вона?

– Вона у добрих людей, – жива й здорова!

– Слава Богу! А ти з якого часу тут живеш?

– Від весілля, коли пожежа сталася. Вважай, з Воздвиження!

– Від весілля? Чийого? – Івась не доніс ложку до рота, – закляк.

– Хуржикового та Катриного, – тихо промовила стара.

Івась аж поперхнувся. Ложка випала з його руки.

– Як! – вигукнув він. – Катря вийшла заміж? І ти мовчала до цього часу! Чого ж я тоді їхав сюди! О Боже!

Параска подала йому ложку, шкарубкою рукою погладила тверде коліно.

– Та не кричи ти! Не хвилюйся! Ти ж не даєш мені слова сказати! Все тобі хочеться дізнатися в одну мить! Їж і слухай!

– Та як же мені слухати! – знову вигукнув Івась. – Вона з Хуржиком? Я уб’ю його! Це ж він продав мене в неволю, щоб розлучити нас з Катрею та заволодіти нею!

– От Бог і покарав його! Того ж таки дня, під час весілля, він і загинув лютою смертю – згорів у вогні! А Катря врятувалася… Але слухай з самого початку…

І Параска розповіла усе, як було.

Івась відклав ложку і, зціпивши зуби, мовчки слухав її розповідь. І чим далі слухав, тим більше темнів на виду, а коли почув, що Катря вже три місяці сидить у холодній в будинку міського суду і що народ домагається самосуду над нею як над відьмою, схопився і застогнав:

– Господи! Що за напасть! Ми відіб’ємо її! Керіме, їдьмо!

– Івасю, не нароби лиха! Проти влади не йди! – застерегла Параска.

Та хлопці не послухалися її – схопилися і мов вихор вилетіли з льоху.

На морозі трохи остудилися, протверезіли.

Керім сказав:

– Коні вже охололи – треба напоїти. Я витягну води.

Івась кивнув.

– Гаразд, іди. Коней справді треба напоїти… А я оглянуся тут навколо…

Недільний базар, що збирався зранку, відгув, відшумів і до обіду розійшовся, розтанув, бо усім допікав мороз. Селяни, спродавшись і скупившись, запрягли коней і поспішили додому, яточники та гендлярі позачиняли свої ятки та крамниці, шевці, кравці, ковалі та інший цеховий люд теж узяли двері своїх майстерень на замки. Залишилися лише погорільці, яким нікуди було поспішати, а хотілося вкотре поділитися своїм горем-бідою, вилити свій гнів на винуватицю-відьму, що пустила десятки сімей жебраками по світу. Жити у чужих людей було нелегко, і чим далі входили в зиму, тим ставало важче, скрутніше. Кожного брало зло: за віщо страждаю? А попереду – важке життя, великі витрати, борги, убогість. А діти вимагають – їсти, одягтися! Мимоволі станеш лютим і шукатимеш винуватця своїх бід.

Луша не погоріла. Як не було у неї хати, господарства, так і немає, як була наймичкою, так і зосталася, та не могла змиритися вона із втратою надій на краще, з розбитими мріями, які сама викохала в своїй душі. Все ж могло скластися по-іншому: вона з радістю пішла б за підстаркуватого, але багатого вдівця. Хоча коли подумати, то який Хуржик старий, – дужий ще, мов дуб, чоловік! А не підбила б клинців до Хуржика – знайшла б шлях до Василевого серця. Син, звичайно, не батько: і врода не та, і не господар він, а лиш спадкоємець. Жди того спадку! Швидше сам околієш, ніж діждешся батькової смерті…Та що тепер думати про це! Нема ні Хуржика, ні Василя! І хоча вона ні шеляга не втратила на тій пожежі, досада гризла її серце. Клята Катря! Це все через неї! Причарувала обох, як відьма! Звела з ума і батька, і сина! Та як звела – людоньки-и! Такого ще й не бувало!

Вона стояла серед погорільців – у старому кожушку, міцна, червонолиця, одним вухом прислухалася до пересудів, до жіночої та чоловічої балаканини, а другим – до своїх думок, до спогадів про той страшний весільний вечір… Один спогад останнім часом особливо часто навідувався