Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Завтра після винесення я все опечатаю, і в цьому відношенні ви можете на мене цілком покластися. Вам відомо, добродійко, що сумна ця подія робить ваш заповіт недійсним і надає вам вільний вибір спадкоємця. Якщо я зможу бути вам корисним, прошу вас повідомити мені ваші розпорядження: я докладу всіх своїх зусиль, щоб виконати їх якнайточніше.
Залишаюся з якнайглибшою повагою вашим покірним… та ін.
Бертран.
Париж, 7 грудня 17…
Лист 164
Від пані де Розмонд до пана Бертрана
Я щойно отримала вашого листа, дорогий пане Бертране, і дізналася з нього про жахливу подію, злощасною жертвою якої став мій племінник. Так, звичайно, у мене будуть для вас розпорядження, і тільки вони змусять мене зайнятися чимось іншим, окрім моєї смертельної скорботи.
Надіслана вами записка пана Дансені є найпереконливішим доказом, що призвідник дуелі – він, і я хочу, щоб ви негайно подали від мого імені скаргу. Прощаючи своєму ворогові, своєму вбивці, мій племінник міг піддатися природженій своїй великодушності; але я мушу домагатися помсти і за його смерть, і взагалі в ім’я людинолюбства та релігії. Ніякий закон, спрямований проти цього пережитку варварства, що оскверняє наші звичаї, не був би надмірно суворий, а я не думаю, щоб у такому випадку нам приписувалося пробачення образ. Тому я розраховую, що ви займетеся цією справою з усім завзяттям і з усією енергією, що, як я знаю, вам такі властиві.
Передусім вам належить побачитися з паном президентом *** і переговорити з ним від мого імені. Сама я йому не пишу, бо хочу цілком зануритися в тугу. Ви попросите в нього за мене вибачення і познайомите його з цим листом.
Прощавайте, дорогий Бертране, хвалю вас і дякую вам за добрі почуття і залишаюся відданою вам до кінця життя.
Із замку ***, 8 грудня 17…
Лист 165
Від пані де Воланж до пані де Розмонд
Я знаю, мій дорогий і достойний друже, що ви вже оповіщені про втрату, що спіткала вас. Я знала, як ніжно ви любили пана де Вальмона, і з усією щирістю поділяю ваше горе. І мені вкрай тяжко, що до нинішніх ваших прикрощів я мушу додати нові. Але, на жаль, і за нашим нещасним другом вам залишається тільки проливати сльози. Ми втратили її вчора об одинадцятій годині вечора. З волі лихої долі, що невпинно переслідувала її та немов глузувала з усіх людських обережностей, короткого проміжку часу, на який вона пережила пана де Вальмона, виявилося достатнім для того, щоб вона дізналася про його смерть і, за власним її висловом, полягла під тягарем своїх нещасть лише після того, як міра їх переповнилася.
Дійсно, як ви знаєте, вона вже більше двох діб перебувала в непритомності. Ще вчора, коли з’явився лікар, і ми разом підійшли до її ліжка, вона не впізнала ні мене, ні його, і ми не могли добитися від неї ні єдиного слова, ані найменшого знаку. Так от, ледве ми відійшли до каміна, і тільки-но лікар повідомив мені сумну новину про смерть пана де Вальмона, ця нещасна жінка прийшла до тями, чи то тому, що цю зміну виробила у ній сама природа, чи тому, що її викликало постійне повторення двох слів «пан де Вальмон» і «смерть», які могли повернути хвору до єдиних думок, що займали її так довго.
Хай там як, але вона несподівано відкинула завісу свого ліжка і вигукнула: «Як, що ви кажете? Пан де Вальмон помер?». Я сподівалася переконати її, що вона помилилась, і спершу почала її запевняти, що вона недочула. Але вона аж ніяк не дала себе умовити і зажадала у лікаря, щоб він повторив свою жорстоку розповідь. А коли я знову спробувала переконати її в протилежному, вона покликала мене до себе ближче і тихенько сказала: «Навіщо ви намагаєтеся мене обдурити? Хіба і без того він не був для мене мертвий?». Довелося поступитись.
Наш нещасний друг слухала спершу досить спокійно, але незабаром перебила оповідача. «Досить, я вже достатньо знаю», – сказала вона, відразу ж зажадала, щоб завісу знову засунули, а коли лікар захотів, урешті, зайнятися своєю справою й оглянути її, не дозволила йому підійти. Тільки-но він пішов, вона так само відіслала доглядальницю і покоївку і, коли ми залишились удвох, попросила мене допомогти їй стати на коліна в ліжку і підтримати її в такому положенні. Деякий час вона мовчки стояла навколішки, обличчя її нічого не виражало, по ньому тільки безперервно струмували сльози. Потім, склавши руки і піднісши їх до неба, вона слабким, але проникливим голосом заговорила: «Господи всемогутній, я підкоряюся суду твоєму, але пробач Вальмону. Нехай нещастя мої, які я, – каюся – заслужила, не поставляться йому в провину, і я віддам тобі хвалу за твоє милосердя».
Я дозволила собі, дорогий і достойний друже мій, зупинитися на всіх цих подробицях, які, – прекрасно розумію – мають загострити і посилити вашу скорботу. Роблю це, оскільки не сумніваюся, що молитва пані де Турвель принесе душі вашій велику втіху.
Вимовивши ці кілька слів, вона знову впала в мої обійми, і ледве я встигла укласти її в ліжко, як її охопив напад слабості, що тривав досить довго, проте піддався звичайним засобам. Тільки-но хвора прийшла до тями, вона попросила мене послати за отцем Ансельмом і додала: «Зараз це єдиний лікар, який мені потрібен. Я відчуваю, що скоро настане кінець моїм мукам». Вона скаржилася на тяжкість у грудях і ледве говорила.
Через якийсь час вона звеліла покоївці передати мені скриньку, яку я вам посилаю; при цьому вона сказала, що там її особисті папери, і просила мене відправити їх вам негайно ж після її смерті.[82] Потім, наскільки це було для неї можливо, вона з великим хвилюванням заговорила про вас і про вашу прихильність до неї.
Близько четвертої години прибув отець Ансельм і майже цілу годину залишався з нею
