Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

від мене? Прийди, покарай невірну дружину. Нехай мене спостигнуть заслужені муки. Я вже готова була покірно знести твою помсту, але у мене не вистачило мужності сповістити тобі про твою ганьбу. І не з бажання приховати свій гріх, а від поваги до тебе. Нехай же хоч би з цього листа дізнаєшся ти про моє розкаяння. Небо схилилося на твій бік: воно мстить за образу, про яку сам ти не знав. Це воно скувало мій язик, не дало вирватися словам: воно побоювалось, як би ти не пробачив гріха, який воно хотіло покарати. Воно не дало мені сховатися під покровом твоєї поблажливості, яка порушила б його справедливість.

Невблаганне у своїй помсті, воно спрямувало мене саме до того, хто мене погубив. Я страждаю через нього і водночас від нього. Марно прагну я втікати від нього: він переслідує мене, він тут, він не дає мені спокою. Але який він не схожий на самого себе! У поглядах його немає нічого, крім ненависті й презирства, на вустах лише огуда та докір. Руки його обвивають мене, але тільки задля того, щоб розшматувати! Хто звільнить мене від його варварської лютості?

Але ах, ось він!.. Я не помиляюсь, я знову бачу його. О, мій ласкавий друже, обійми, сховай мене на своїх грудях. Так, це ти, це, звичайно, ти. Який згубний обман завадив мені впізнати тебе? Як я страждала в розлуці з тобою! Більше не розлучатимемося, зроду й ніколи.

Дай мені зітхнути. Чуєш, як б’ється моє серце? Ах, це вже не страх, це солодке хвилювання любові. Чому ухиляєшся ти від моїх ніжних пестощів? Зверни до мене свій ласкавий погляд! Але що це за узи, які ти стараєшся розірвати? Чому готуєш ти це знаряддя страти? Хто міг так змінити твої риси? Що ти робиш? Не чіпай мене, я тремчу! Боже, це знову те саме страхіття!

Друзі мої, не покидайте мене… Адже ви умовляли мене втікати від нього – допоможіть же мені тепер його побороти. Ви ж, найдушевніша, що обіцяла полегшити мою муку, підійдіть до мене ближче! Де ж ви обоє? Якщо мені не дозволено більше бачити вас, відповідайте хоч би на цього листа, аби я знала, що ви мене ще любите.

Облиш же мене, жорстокий! Яка нова лють спалахнула в тобі? Чи ти боїшся, аби хоч одне ніжне почуття не проникло мені в душу? Ти подвоюєш мої муки, ти змушуєш мене ненавидіти тебе. О, яка тяжка ненависть! Як роз’їдає вона серце, що її вміщає! Навіщо ви мучите мене? Що ви можете ще сказати мені? Хіба не ви зробили неможливим для мене і слухати вас, і відповідати вам? Не чекайте від мене більше нічого.

Прощавайте, добродію.

Париж, 5 грудня 17…

Лист 162

Від кавалера Дансені до віконта де Вальмона

Мені стало відомо, ласкавий пане, про те, як ви зі мною вчинили. Знаю я також, що, не задовольняючись тим, що ви так мерзотно обдурили мене, ви не соромитеся гучно вихвалятися цим. Я бачив написане вашою рукою зізнання в учиненій вами зраді. Зізнаюся, серце моє було глибоко уражене, і мені стало соромно, що я сам певним чином сприяв вам у мерзенному зловживанні моєю сліпою довірливістю. Проте я не заздрю цій ганебній перевазі: мені лише цікаво знати, чи в усьому ви матимете наді мною таку перевагу. І я дізнаюся про це, якщо, сподіваюся, ви зволите бути завтра між восьмою та дев’ятою ранку біля брами Венсенського лісу поблизу села Сен-Манде. Я потурбуюся, щоб там було все необхідне для роз’яснень, які сподіваюсь од вас отримати.

Кавалер Дансені.

Париж, 6 грудня 17…, ввечері.

Лист 163

Від пана Бертрана до пані де Розмонд

Із якнайглибшою скорботою виконую я сумний обов’язок повідомити вас про новину, яка завдасть вам жорстокого горя. Дозвольте мені спершу закликати вас до благочестивої покірності волі провидіння, яка у вас так часто всіх захоплювала й лише завдяки якій ми можемо зносити знегоди, що всіюють наш сумний життєвий шлях.

Пан Вальмон, ваш племінник (Боже, чому мушу я завдати такого тяжкого удару поважній пані?), ваш племінник мав нещастя загинути сьогодні вранці в поєдинку з паном кавалером Дансені. Мені абсолютно невідома причина їх сварки, але, судячи зі знайденої мною в кишені пана віконта записки, яку я маю честь вам перепровадити, він, очевидно, не є призвідником. А з волі Всевишнього полягти призначено було йому!

Я перебував у особняку пана віконта і саме чекав його повернення, коли його привезли додому. Можете уявити собі мій жах, коли я побачив, як вашого племінника, залитого кров’ю, несуть двоє його слуг. Він отримав дві глибокі рани шпагою і був вже дуже слабий. Пан Дансені перебував тут же, і до того ж плакав. Ах, звичайно, йому випадає плакати, але чи не пізно проливати сльози, коли вже здійснене непоправне зло?

Щодо мене, то я не міг опанувати себе, і хоча я й незначна особа, але висловив йому все, що з цього приводу думаю. Але ось тут пан віконт і виявив істинну велич душі. Він звелів мені замовкнути, взяв за руку того, хто став його вбивцею, назвав його своїм другом, поцілував його при всіх і сказав: «Наказую вам ставитися до цього пана з усією пошаною, на яку заслуговує благородна і доблесна людина». До того ж він звелів передати йому в моїй присутності об’ємисту пачку паперів, зміст яких мені невідомий, але яким, наскільки я знаю, він надавав величезне значення. Потім він побажав, щоб їх на хвилину залишили самих. Тим часом я негайно ж звелів послати по допомогу, як духовну, так і мирську. Але, на жаль, стан його виявився фатальним. Не минуло й півгодини, як пан віконт знепритомнів. Над ним устигли тільки зробити соборування, та ледве обряд закінчився, як він сконав.

Боже праведний! Коли при його народженні я прийняв на руки цю дорогоцінну опору такого славного дому, чи міг я передбачати, що він помре на моїх руках, і мені доведеться оплакувати його смерть? Таку передчасну і злощасну? Сльози мимоволі ллються з моїх очей. Прошу у вас пробачення, добродійко, за те, що наважуюся змішувати таким чином моє горе з вашим.

Але