Твори у дванадцяти томах. Том перший - Джек Лондон

— Недобре, коли сонце пече просто в голову, — зауважив він.

— Авжеж недобре, — відповіла вона, — та й клунок дуже важкий.

— Ми рано спинимось на ніч, ти поспиш довше і наберешся сили, — сказав він лагідно. — Коли ми підемо зараз, швидше добудемось до ночівлі.

Лі Ван нічого не відповіла, слухняно встала і, хитаючись, пішла підіймати собак. Вона несвідомо йшла в ногу з чоловіком і, проминаючи хатину, боялася навіть дихнути. Звуки звідти вже не чулися, хоч двері були відчинені і з залізного димаря курився дим.

Там, де струмок повертав, вони спіткали чоловіка з білою шкірою й блакитними очима. І враз на мить Лі Ван побачила іншого чоловіка на снігу, але бачила це невиразно, бо була знесилена й стомлена від усього, що пережила. Вона зацікавлено подивилась на незнайомого чоловіка і разом з Канімом спинилася глянути на його роботу. Він промивав пісок у великій мисці, рівномірним рухом нахиляючи й повертаючи її. Коли вони дивились, він несподіваним рухом вихлюпнув воду, і на дні миски заблищала широка смужка золота.

— Дуже багатий цей струмок, — зауважив Канім, коли вони пішли далі. — Колись і я знайду собі такий струмок і стану великою людиною.

Людей і хатин вони зустрічали щораз більше, і незабаром вийшли туди, де струмок робить широку луку. Перед очима постала картина страшного спустошення. Земля була покопана і покопирсана, немов після боротьби титанів. Де не було навалених куп піску, там видніли гори землі й канави або глибокі ями, і грубий верхняк був знятий аж до самої породи. Струмок не біг звичайним своїм руслом; він був загачений, потім відведений вбік, далі здіймався у повітря по запоморочливо високих лотоках або стікав у ринви і звідти розливався по низьких місцях. З нього видобули геть усе, що тільки можна було. Горби стояли голі, дерева було вирубано, а схили покрито довгими дерев'яними жолобами та порито пробними шурфами. І скрізь, неначе якась велетенська порода мурашок, снувала ціла армія людей — забрьоханих, запорошених, розпатланих. Вони плазували по своїх ямах, як ті блощиці, видиралися на лотоки, укривались потом над купами нарінку, не відходячи від них і на хвилину. Скрізь, куди не скинеш оком, до самого верху горбів, люди копали, рили і шматували лице землі.

Побачивши весь цей страшний розколот, Лі Ван аж злякалась.

— Вони чисто як глузду відбилися, ці люди, — сказала вона Канімові.

— Не диво! Золото, що вони копають, велика сила, — відповів він, — найбільша в світі.

Цілі години продиралися вони крізь цей хаос, породжений пожадливістю, Канім — увесь напружена увага, Лі Ван — квола й байдужа. Вона знала, що була на порозі розкриття тайни, і почувалася й тепер близькою до цього, але недавнє нервове напруження втомило її, і вона покірно чекала, коли станеться те, що мало статися. Що не крок усе нові й нові враження навалювалися на неї, і кожне з них збуджувало їй змучену уяву. У глибині її істоти бриніли відгуки на те, що діялося зовні, і оживали давно забуті, незнані навіть у снах, зв'язки. Вона це усвідомлювала, але якось байдужно, і хоч душа її збентежилась, та не було сили напружити розум, щоб усе зрозуміти до кінця. Вона втомлено пленталась услід за своїм володарем і була впевнена, що десь щось таки має статися.

Струмок, нарешті, визволився з божевільного рабства в людини і повертав у своє прадавнє русло, каламутний та брудний після роботи. Він ліниво звивався поміж луками й лісами і плив туди, де долина ширшала перед його гирлом. Тут золота не було, і люди тут не затримувались — принада була там, вище. Лі Ван спинилась, щоб підігнати дрючком Оло, коли раптом почула ніжний, срібний жіночий сміх.

Перед хатиною сиділа білолиця жінка, рум'яна, мов дитина, і весело реготала у відповідь на слова другої жінки, яка стояла на порозі. Та, що сиділа, струшувала велику кучму темного волосся, висушуючи його під теплим, привітним сонячним промінням.

З хвилину Лі Ван стояла, ніби прикипівши до місця. Тоді немов спалахнуло якесь сліпуче світло і щось розірвалося. Жінка, що сиділа перед хатиною, зникла, зникла й хатина, і високі сосни, і нерівна, ламана лінія неба, і Лі Ван побачила іншу жінку, у світлі іншого сонця. Вона теж розчісувала свої густі чорні коси й співала. Лі Ван чула слова пісні, розуміла їх і знову була дитиною. Вона була вражена цим видивом. У ньому були всі її бентежні сни, усі непевні образи й тіні, і все стало ясне, просте й зрозуміле. Картини забутого минулого тлумилися навколо неї, перед нею перебігали дивні краєвиди, дерева, квіти, люди; вона бачила й знала їх усіх.

— Коли ти була маленькою пташкою… — прошепотів Канім, впиваючись у неї гарячим поглядом.

— Коли я була маленькою пташкою… — відказала вопа так невиразно й тихо, що він ледь учув.

Вона нахилила голову, стягнуту ременем, і знову пішла за чоловіком. Але вона знала, що сказала неправду.

І таке було все це дивне, що все справжнє стало тепер несправжнім. Миля шляху, далі зупинка на березі струмка здавались їй ніби епізодом з якогось кошмару. Вона варила м'ясо, годувала собак, розв'язувала клунки, але все наче вві сні, і опам'яталась тільки тоді, коли Канім почав складати план дальшої подорожі.

— Клондайк впадає в Юкон, — сказав він. — Це величезна річка, більша за Макензі, яку ти знаєш. Ми підемо за водою до Форту Юкону. Взимку з собаками туди буде двадцять снів дороги. Звідти, так само за водою, повернемо на захід, буде сто або й двісті снів, не знаю добре скільки, знаю лише, що це дуже далеко. Тоді вийдемо до моря. Ти зовсім не знаєш, що це таке, але я тобі поясню. Як острів лежить на озері, так уся земля лежить серед моря. Усі річки течуть у нього, і воно не має кінця-краю. Я бачив море в Гудзоновій затоці, а тепер подивлюсь на нього з Аляски. Ми з тобою, Лі Ван, попливемо через нього великим човном, а може, підемо понад берегом на південь, і так мине багато сотень снів. А далі ще невідомо, куди ми подамося, — я знаю лишень одне, що я Канім-Човен, далекий мандрівник по землі.

Вона сиділа і слухала, а серце стискав страх від думки про ті безмежні дикі пустелі, що їй доведеться переходити.

— Важкий буде шлях, — тільки того вона й сказала, покірно