Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Сам гетьман… Своєю особою… Та на саму вість про те, хто приходить до Станіслава, там десь на Чорногорі всі опришки повинні скінчити самогубством, бо все одно ж виходу немає.

З тим почуттям і їхали наші додому. І тільки коли здавали реляцію зі свого посольства, то знайшлися скептики, які сміли говорити:

— А що з того, що сам гетьман приїде на чолі хоч би й двотисячного війська. Що, він сам піде у Чорногору, чи що?

— Сам не піде, та військо пішле.

— А навіщо ж дві тисячі народу на двадцять душ опришків. Що вони, ці дві тисячі, там, у горах, будуть робити? Ти, пане, там не був, то й не знаєш. А я бував у тих краях і знаю, що там із двадцятьма душами можна чорта самого не боятися, не то гетьмана.

— То що ж, пане, радиш? Признати всесильність Довбуша й занехаяти всякі спроби його поскромити?

— Чому? Я того не сказав. Я тільки не вважаю за особливо мудру тактику стріляння з гармати по горобцях. Досить нам самого Пшелуського і не треба нам Потоцького з його двома тисячами.

— Перепрошую, що встряваю в бесіду панів. Потоцький іде сюди з військом не ради Довбуша, а просто се певний політичний акт.

— Ну, я там того не знаю, але думаю, що він добре робить, ідучи сюди з військом. Тут не у війську діло, а в тому, що гетьман має власть контактуватися з сусідніми державами, аби й вони там піднялися тої ж акції. Тоді тут, у нас, опришків наполошить Пшелуський, вони передадуться на Угорщину. А там стріне їх свій Пшелуський. Вони на Волощину — а там те саме. Вони до Семигорода — а там те ж саме. От… Оце буде радикальний засіб проти опришків, а не двотисячна армія.

— От ти піди й піддай гетьману цю думку.

— Піди ти сам!

А через деякий час на ринку в Станіславі можна було чути публікацію — барабан давав знати, що приходить сюди милостивий пан коронний гетьман.

Шляхта торжествувала.

А там десь, у глибинах народних, в той же час приймалося рішення, що треба, аби о тім якнайскорше знав Довбуш. Десь ночами вихоплювалися люди з домів і гнали лісами, стежками самітними, стрибали через плоти й канави, щоб далі й далі нести вість ту, щоб вона знайшла нарешті Довбуша і повідомила його про небезпеку.

Важко переживав Олекса смерть дитини. Просто місця собі не знаходив, тим більше, що себе, одного себе вважав у всьому винним. Але небезпека, яка нависла над товариством і над усією справою, підняла його дух, і він енергійно почав готуватися до боротьби.

Як він і думав, Пшелуський розбив лише ту частину ватаги, яка на той час зібралася. Головні кадри уціліли, треба було тільки їх поповнити.

Буваючи часто в Ясені, Олекса нав'язав тепер більше зносин із ясенівцями, отже, рекрутував хлопців звідти. Пішов Матій Цюперєк — його батько все був прихильний опришкам, часто передержував у себе, гостив їх, бо хата була далеко й так вигідно стояла, що ні з якого боку до неї не можна було підійти непомітно.

Филип Нарога пішов, Юр Серечик, жвавий Гриць Мартинчук — все це з Ясеня. Квічук іще. Сам він був родом із Порогів, але служив у Ясені, у Митюка.

Були і з інших місцевостей. Так записався до опришків Штефан Онуфрак із Зеленої. Зелена належала старості коротницькому Цетнеру, що найбільше мав дібр у гуцульських сторонах. Батько Штефана був отаманом у Зеленій — і ця обставина зупиняла декого з хлопців, думали, чи приймати Онуфрака, чи ні. Олекса подав свій голос «за».

— Що з того, що він втаман? Ци мало ми маємо втаманів, що за нами руки кєгнут?

Це була таки правда, й остаточно рішили взяти, але поглядати.

Найцікавішим придбанням Олекси все ж був і не Штефан, і не хто–небудь з хлопців, а цілком нова людина, білий крук цих сторін — Михайло з Наддніпрянщини. Він так і не казав, як там його прізвище, та ніхто й не допитувався.

О, це було цікаве явище в гуцульських сторонах. Таких людей наші хлопці ще не виділи.

То був бездомний бурлака, яких багато сплодили ті часи. Блукав по різних гайдамацьких ватагах і міг служити живим літописом народних повстань останнього десятиріччя. Хвиля селянських розрухів 1734 року, коли–то тисячі людей заявили свою волю підпаленням панських маєтків, кинула багато таких і домових, і бездомних Михайлів у вир подій.

Селянство не дуже–то розумілося на тонкощах політичних комбінацій, і коли в кінці 1733 року російське військо вступило в межі Польщі, аби вивести на польський престол саксонця, селянство пояснило цей прихід по–своєму.

— Оце москалі прийшли допомогти нам вигнати ляхів, — казали одні.

Другі підтверджували ще й тим, що ніби цариця прислала навіть грамоту, в якій повелівається «стреблять панів і жидів», а після цього буде присяга Москві.

Ще дехто вказував, ніби для керівництва цим повстанням цариця прислала Танського. Це ім'я зосталося в пам'яті народній, бо Танський був останній українець–полковник на Правобережжі.

Декому мало було Танського, і керівництво передавалося гетьманові Сулимі, хоча його давно вже не було в живих.

А коли московське військо почало бити конфедератів, які стояли за Лещинського проти Августа, селянство прийняло це вже за певний сигнал і розпочало акцію на свою руку. Від малих вибухів по селах люди перейшли поступово до ширших масштабів і навіть до організації полків.

І от це все розповідав Михайло гуцульським хлопцям простою мовою