Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
— От саме тому ми й голимось, — байдуже прорік Петро. — Вмирати треба чистому, дурню!
Той, що кричав, був молоденький старшина й спробував показати силу:
— Встати! Й марш!.. Ідійоти!! Тікати треба…
Петро розігнув спину й так, випроставшись, подивився довгим поглядом на молодика… Той зніяковів, він помітив вищі відзнаки на ковнірі в Петра й розгубився зовсім.
— Вибачте!.. Але ж треба тікати!.. Панове!!!
— Тікати зовсім не треба, — вимовив спокійно Петро, зшкрібаючи рештки мила й обполіскуючи бритву. — Треба з боєм вмирати, організовуватись і, боронячись, відступати. Сідайте сперш та поголимось…
Де там, старшина не міг устояти на місці. Він аж мінився увесь з хвилювання.
— Боже!.. Таж ви не знаєте, що робиться! Генерал Фрайтаг зрікся нас, зрікся дивізії, утік!
— Ну?
— Утік! Зрадив! І тепер все пішло шкереберть. Кожен робить що хоче! Бо немає керма!.. А ворог пре!.. Чуєте? Як б'є, як гримить, чуєте? Боже, який хаос повстав!.. Киньте до лиха вашу бритву й дурне те мило та біжіть геть!..
Роман засміявся весело, задьористо, на зло беручись тепер до гоління:
— А чи ви знаєте, чия це бритва й чиє мило?
— Ах, киньте жарти! Чи ви знаєте, що твориться? Чи ви здаєте собі справу? Вістка про зречення Фрайтага тепер облетіла всі наші частини, й тепер іде загальний відворот… Все біжить…
— Ви так думаєте? — спитав Петро дуже чемно й іронічно. — Ви хочете сказати, що нас ви не враховуєте? А ми–от і не біжимо…
Хлопців опановував шибеничний настрій. «А ми–от і не біжимо!» А юнак не чув іронії. Він поглядав на всі боки, кудись поривався бігти, але бігти тепер не міг, бо перед ним був вищий чин і треба було дозволу, щоб так просто лишити розмову й бігти. Напитав собі біди! А той вищий чин з такою забандажованою й закривавленою головою дозволу не давав. Він тримав люстерко перед Романовою намиленою фізіономією й апатично цідив:
— Ну, й далі що?
— Все десь летить на зломання карку!.. А ви голитесь!.. Така ситуація!..
— Спокійно. Яка ж ситуація?
— Як?! Генерал зрікся нас! Командуючий дивізією «Галичина» покинув нас! Боже, небувала річ в цілій історії полководження — командир перед вирішальним боєм зрікся своїх вояків, зрадив їх! Покинув їх без жодного попередження! Навіть нікого не призначив на своє місце! От яка ситуація! А ви голитесь!.. Генерал зрадив! І це в яких умовах! В яких умовах!!.
— Мда–а… — протяг Петро задумливо.
— А ви голитесь!.. І це в яких умовах!
— Хліб маєш? — раптом запитав Петро, перейшовши просто на «ти».
— Маю.
— Поділись…
Юнак миттю поліз у свій «бротбойтель» і дістав півбуханця хліба й простяг його Петрові:
— Будь ласка.
— Дякую… Можеш йти. Ми ще здибаємось у цім проклятім казанку.
Молоденький старшина крутнувся й щез, як метеор.
— «Генерал зрадив! І це в яких умовах!.. В яких умовах!!» — повторив Петро машинально недавно сказані слова старшини як рефрен.
Хлопці поголилися. Повмивалися. Потім Роман приніс чистої води. Вони переломили хліб надвоє, на рівні два шматки, й почали їсти, запиваючи холодною водою просто з відра. Їли й спостерігали за тим, що твориться.
Метушня була неймовірна. До штабу під'їхала вантажна машина, й якісь стрільці почали на неї кидати штабове майно, скидали все гамузом. Хтось на когось з виляском кричав, хтось огризався, все це німецькою мовою… Спостерігаючи, як вантажили майно, Роман щось згадав, схопився миттю й подався до штабу… По короткому часі він повернувся назад з двома листами. Він дістав свою пошту якимось дивом! Пошта нібито була для всієї його сотні, але сотні вже не існувало в природі, й тому він тільки відшукав свої два листи… Це був один лист від милої, а другий від сестри…
Петро не пішов по листи. Бо йому ні від кого було отримувати їх. Ніхто йому не написав і досі жодного листа. І не міг написати. Бо від тих, хто й хотів би написати йому словечко, жоден лист сюди не зміг би залетіти…
Схвильований і замріяний Роман тільки–но хотів розпечатувати листа від милої, як налетіли літаки й почалося бомбардування. Бомбардування було хаотичне, але воно видмухнуло хлопців з–під акацій, так само як видмухнуло й усіх зі штабного приміщення та з усіх прибудівок і розпорошило по норах і щілинах. Хлопці опинилися в якомусь подвір'ї, здовбаному протиповітряними ровами, й тут залізли разом з іншими вояками в землю. Серед тих вояків було й кілька німецьких есесів…
Рів, у якому опинилися хлопці, знаходився насупроти кам'яного погреба. А біля того погреба сиділо двоє полонених, зовсім не криючись від бомб й тим дивуючи всіх. Вартові вклякнули в пригребиці, за кам'яним муром, а полонені сиділи так. Вони були навіть без шапок, голови їхні були обстрижені коротко, на совєтський солдатський кшталт, під машинку, і вони тих голів навіть не втягували в плечі. Вони були в брудній, виваляній одежі. Сиділи на травичці, простягши ноги й похиливши голови на тоненьких худющих шиях, і мелянхолійно, тихенько співали… Два дівочих голоси:
Ой ти, земелько,
Ти моя ненько,
Прийми до себе
Моє серденько…
Це була популярна старовинна дівоча пісня. Пісня про нещасне дівоче кохання, про нещасну сирітську дівочу долю… Петро зразу розгубився — що за мана! Два солдати співають по–дівочому!..
Коли перебомбило, група солдат і Петро з Романом наблизилися до полонених, розглядаючи їх, як неабияке диво.
Це були дві дівчини. Стрижені. В солдатській одежі. З синцями під очима й скрізь на обличчях. Вони були неймовірно брудні й неймовірно не подібні до дівчат. Побиті й немовби рік не вмивані. Сиділи, посхилявши печально голови, очі їм попідпухали, як у китайців, вони дивилися на свої брудні штани чи на репані, аж чорні від бруду й крови руки, покладені на коліна, й мугикали пісню… Українську пісню на добрій, степовій мові.
Ой ти, земелько, ти моя ненько!..
Хтось із присутніх не витримав і вигукнув не то з глумом, не то з щирим зворушенням:
— Диви!.. Товариші!..
Тоді одна з дівчат підвела пухле обличчя, глянула на того, що сказав, побачила німецьку уніформу і раптом блиснула несамовито очима:
— Іч ти! Знайшовся товариш!.. Шкура! — І раптом аж затряслася вся, завищала, захлинаючись від сказу: — Шку–у–ра!! Фашистська ти шку–у–ра!!
