Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Він не міг цього заперечити і взагалі повівся цілком розважливо. Він визнав, що, повертаючись до Англії, ризикував,- це було ясно з самого початку. І тепер він не зробить нічого, що ускладнило б його становище, а коли є такі добрі помічники, йому й боятися, власне, нічого.
Герберт, який досі в задумі дивився на вогонь, сказав, що Веммікова пропозиція викликала у нього одну цікаву, думку.
- Ми з тобою, Генделю, непогані веслярі і могли б і самі, коли настане потреба, вивезти вниз річкою нашого гостя. Тоді не доведеться наймати човна й човняра, і на одну підозру буде менше, отже, такою нагодою обов'язково треба скористатися. Нічого, що холодна пора - тобі якраз було б доречно вже тепер завести човна, тримати його біля сходів Темплу і плавати ним по річці. Коли забавлятися цим день у день, невдовзі до цього звикнуть і перестануть дивуватися. Як ти здійсниш два-, дцять чи п'ятдесят таких прогулянок, ніхто не зверне уваги, коли ти виїдеш у двадцять перший чи п'ятдесят перший раз.
Мені цей план сподобався, а Провісові й надто. Ми ухвалили, що так і зробимо і що Провіє не показуватиме, що впізнає нас, коли ми пропливатимемо нижче Лондонського мосту й повз Вітряків ставок. Водночас ми домовились, що як він, побачивши нас, захоче передати нам знак «усе гаразд», то спустить штору на тій половинці вікна, яка дивиться на схід.
Коли ці наші переговори скінчились і все було домовлено, я підвівся йти, зауваживши Гербертові, що краще нам поодинці добиратися додому,,тому я вийду на півгодини раніш за нього.
- Мені не хочеться покидати вас,- сказав я Провісові,- хоча ви тут, звичайно, у більшій безпеці, аніж біля мене. Прощавайте!
- Мій хлопче,- відповів він, стискуючи мої руки,- я не знаю, коли тепер ми зустрінемось, і не подобається мені це «Прощавайте». Скажи краще: «Бувайте!»
- Бувайте! Ми завжди довідуватимемось один про одного через Герберта, і коли надійде пора, я буду готовий, щодо цього не сумнівайтесь. Бувайте, бувайте! [374]
Ми вирішили, що йому не- варто спускатись, і він лишився стояти на своїй площадинці, тримаючи над поруччям свічку, щоб нам було видніше. Оглянувшись до нього, я згадав той вечір, коли побачив його вперше,- я тоді стояв у такій самій позі, як він тепер, і навіть гадки не міг мати, що прийде час і мені буде так невимовно тяжко з ним розлучатися.
Старий Барлі й далі невгомонно бурчав і кляв, коли ми проходили повз його двері, наче ні на хвильку не змовкав і не збирався змовкнути. Внизу я спитав Герберта, чи наш підопічний зберіг прізвище Провіс? Він відповів: звісно, що ні, новий пожилець зветься містер Кембл. І додав, що про містера Кембла тут знають тільки те, що він, Герберт, турбується за нього й дуже зацікавлений, щоб той мав добрий догляд і щоб ніхто йому не докучав. Отож коли ми ввійшли до вітальні, де місіс Вімпл і Клара сиділи за шитвом, я визнав за краще не згадувати, що я теж далеко не байдужий до особи містера Кембла. Розпрощавшись із гарненькою темноокою дівчиною та сповненою материнських почуттів жінкою, в якій роки не пригасили хисту щиро вболівати за двох закоханих сердець, я відчув, що «Стара Мідяно-Зелена канатна майстерня» цілковито перемінилася у моїх очах. Старий Барлі міг собі бути старим як світ і сваритись, як ціла рота солдатів, але над Чінксовою затокою вистачить молодості, віри й надії, щоб заповнити її по вінця. І тоді мені згадалась Естелла і моє з нею прощання, і прикрий сум огорнув мою душу, коли я йшов додому.
У Темплі все було тихо, як у найсупокійнішу пору. Вікна тих кімнат, де ще так недавно мешкав Провіс, стояли темні й зачинені, і в Ковент-Корті не було ні живої душі. Я разів два-три пройшовся біля фонтану, перше ніж піднятись до себе сходами, але нікого не перестрів. Герберт, що за півгодини зайшов до мене в спальню,- втомлений і пригнічений, я зразу ліг у постіль,- доповів те саме. Відчинивши одне з вікон, він виглянув на вулицю під місячним світлом і повідомив, що там панує така сама врочиста порожнеча, яка буває о цій годині всередині будь-якого собору.
Наступного дня я подався роздобути човна. Це не забрало багато часу, і невдовзі човен уже стояв на приколі біля сходів Темплу, куди я міг дістатися з дому за хвилину-дві. Після цього я почав вправлятись у веслуванні - сам або з Гербертом. Мене часто бачили в холод, дощ і сльоту, і за кілька днів уже ніхто не звертав [375] На це уваги. Спершу я не спускався нижче Блекфрай-єрського мосту, але коли години припливу змінилися, став добиратись і до Лондонського. То ще був старий Лондонський міст, і в певних стадіях припливу там виникали бистрини й круговерті, через що він зажив поганої слави. Однак приглянувшись до інших веслярів, я навчився зручно прохоплюватись через небезпечні місця і серед різних човнів не раз добувався аж до Еріта. Повз Вітряків ставок ми з Гербертом уперше пройшли у парі і двічі бачили, як штора на вікні опускалася,- коли ми пливли туди й коли верталися назад. Герберт бував там не менш як тричі на тиждень і жодного разу не сповістив мені нічого хоч трошки тривожного. А проте я знав, що непокоїтись є чого, і все ніяк не міг збутися відчуття, що за мною стежать. Як тільки таке відчуття з'явиться, воно вже не дасть тобі спокою: хто й зна, скількох безневинних чоловік я підозрював у тому, що вони назирають за мною!
Одне слово, я не мав пресвітлої хвилини через страх за цю відчайдушну людину, яку ми переховували. Герберт іноді казав мені, як йому приємно під час відпливу стояти в смерку біля одного з наших вікон і думати, що вода, разом з усім, що на ній, тече до його Клари. Але я з жахом думав, що вона
