Літа зрілості короля Генріха IV - Генріх Манн

Переговори

Звичайно, важко було над усяку міру. Морней, тільки-но зміг виходити, мусив пояснювати своїм одновірцям і вмовляти їх, щоб вони, ради бога, не вимагали від короля більше, ніж він може дати їм без шкоди для себе.

— А якщо він помре? — спитав пастор на прізвище Беро, що приїхав у Сомюр до губернатора за дорученням церковної ради.

Морней схилив чоло, підвів його й спокійно відповів:

— Поки він живий, вистачить едикту — такого, як він хоче видати.

А сам подумав, хоч і не сказав уголос: «Полиште мертвим ховати своїх мертвих. А ми, поки живі, повинні невідступно дбати про віру й про свою честь». Він аж надто добре знав, яких зусиль це коштувало — дочекатися цієї години, коли їхньому королю дозволено дарувати їм цей едикт. «Полиште мертвим ховати своїх мертвих». Удаючись до цих слів зі святого письма, Морней мислив і як побожна людина, і як державний діяч.

Він поїхав із пані де Морней до Парижа. Обох прийнято негайно: пані де Морней у домі сестри короля, куди водночас із нею з'явилися ще дві дами — герцогиня де Бофор і принцеса Оранська. А король прийняв Морнея, хоча саме чекав візиту папського легата.

Коли Анрі побачив на дверях свого Філіппа Морнея, він не наважився зразу обняти його, як хотів спершу: ця постать була йому чужа. Ні, не літа, а тільки нещастя може так змінити обличчя людини.

— Філіппе, — сказав Анрі.— Я вислухаю всі ваші скарги, хоч би які численні й тривалі. Вас жахливо образили, і мене разом з вами. Зате ж нарешті настав день, коли я можу відновити віру в правах.

— Безперечно, величносте, — кволим голосом відказав Морней. — Ви дотримаєте слова й подаруєте нашій вірі ті вільності й права, які вона вже мала ціле покоління тому.

— Більшого, ніж ви втратили у Варфоломіївську ніч, я вам повернути не можу, — визнав Анрі. Філіпп теж визнав:

— Я це знаю.

Обидва безнадійно махнули рукою. Трохи помовчавши, дипломат висловив шанобливу пропозицію. Його одновірці вимагають, щоб у законодавчій палаті парламенту від них було шість представників.

— Так це ж не становить більшості — при шістнадцятьох членах палати, — зауважив Анрі.

— Тому ми просимо вашу величність, щоб десятьох католиків ви призначили самі. Величносте! Тільки в вас одному наша безпека.

— А не в укріплених містах і навіть не в едикті?

— Тільки в вас.

Анрі більше не допитувався, а обняв свого Філіппа Морнея. Так довго й міцно він, мабуть, ще ніколи не пригортав його до грудей. На вухо він сказав йому:

— Нам обом слід би бути невмирущими. — Тоді поцілував його в другу щоку й сказав у друге вухо: — А то після нас мій едикт стане пустим папірцем.

— Цього нам не слід знати наперед, — остеріг його Морней. — У запалі боротьби за віру я трохи не забув, що наші діяння навряд чи переживуть нас. Через це й вимагаєш багато, не можеш удовольнитись і хочеш піднести свободу совісті до вічного закону. А вона гине разом з нами, і наші наступники муситимуть наново здобувати її. Так хоче владар доль.

— А як він відкрив вам це? — спитав Анрі, ступив крок назад і окинув поглядом постать перед ним: увійшовши, вона здалась йому чужою. І враз Морней заговорив голосно, наполегливо:

— Величносте! А за удар по голові й досі не відомщено.

Анрі:

— Буде відомщено. Я обіцяю.

Морней:

— Я скаржусь на те, що ви не квапитесь і мої вороги можуть сміятися з мене.

Анрі:

— Друже, недосконалий едикт вам легше стерпіти, ніж той удар.

Морней:

— Величносте! Удар ущербив мою честь.

Анрі:

— Ви впали додолу, а віра звелась.

Морней:

— Без честі нема виграшу. Коли від наших трудів однаково нічого не зостанеться, то хай вони хоч будуть доконані з честю; тоді наше ім'я житиме після нас.

Відповідні нема. Анрі думає про те, як часто саме цей чоловік брехав і обдурював ради нього — з чистим серцем і все ж за законами цього світу. «Одне — можна, інше — ні. Я сходжу на вибрані для себе вершини внутрішньо непохитний, і в цьому моя честь. Прямий шлях був би чимсь більшим, ніж честь, він був би чудом. Я ухиляюсь від убивць і забуваю удари по голові. Мститися — це пожирає забагато з того, що потім називатимуть величчю. Мститися…»

— Пане де Морней, ви насамперед дворянин і вже аж потім мудрець. Я це бачу. Невже ви досі не зрозуміли, що наша помста нікого не може так принизити, як нас самих?

Морней, благочестивий протестант, відказав:

— Величносте! Хай пана де Сен-Фаля посадять до в'язниці, і хай він мене перепросить.

— Гаразд, — сказав Анрі.— Буде по-вашому.

З цими словами він відпустив давнього сподвижника. Внизу, па вулиці, вже під'їздила легатова карета.

Анрі не зустрів легата ні па порозі, ні на сходах, а вийшов з кімнати іншими дверима. З сусідньої кімнати видно було Тюїльрі й вікна покоїв його сестри. Вікно, яке він шукав, було закрите тонкою завіскою, він розгледів на ній тіні постатей, і тих тіней було чотири. «Дами тремтять за мене, — подумав він. — Вони зібрались і моляться за мене, щоб я лишився непохитним. Катрін, не турбуйся, цього разу господар — я. Принцесо Оранська, моя година настала, і в моєму королівстві не знайдеться жодного вбивці, що посмів би зняти на мене ніж, бо той ніж сам би вгородився в його власне тіло».

Він рушив великими кроками, майже стрибками, щоб повернутись до зали, перше ніж увійде легат; але двері за собою лишив відчинені, нехай чотири тіні будуть присутні при тому, що зараз відбудеться. Пані де Морней, думав він, моліться не так за мене, як за свого чоловіка: він жадає помсти, але папського легата обмине десятою дорогою, щоб не піддатися спокусі з розважності поцілувати йому перстень.

За дверима вишикувалась варта; уже відчинялися двері. Анрі подумав: «Габрієль, моя люба владарко! Подивись на мене! Якщо я витримаю цей іспит, — тоді й ти перемогла. Молись із трьома протестантками, щоб ти стала королевою».

А легат уже переступив поріг. Далі він не ступив ні кроку. Стояв на місці й чекав, щоб король сам підійшов і поцілував йому перстень. Почет у легата був численний, він підіймався з глибини сходів, наче осяйна хмара. Барвисті убрання церковного й вояцького крою, поміж них і хлопчики, —