Юнаки з вогненної печі - Валерій Олександрович Шевчук

— Знай мою добрість,— сказала вона.— Купила подарунка й твоїй дівчині, тільки гроші мені повернеш.

— Скільки? — спитав я.

— Тридцять карбованців.

Вийняв гаманця й відрахував гроші. Лариса спокійно переклала їх до себе. Сітку довелося тягти мені.

— А не цікавишся, що купила? — спитала трохи ображено.

— Ні,— сказав я спокійно.— Бо те, що ти купила, мій подарунок тобі.

— Але я не твоя дівчина! — вигукнула вона.

— Ну, то була моя,— сказав я.— Яка різниця!

— Різниця велика.— В Лариси аж рум’янці поблякли.— І я не можу прийняти від тебе подарунка.

— Чому? — спокійно спитав я.— Хіба тобі неприємно буде мати спомина про нашу спільну мандрівку?

— Але я не твоя дівчина! — вперто сказала Лариса.

— Згоден,— мовив я.— Вибачаюсь!

— Отак ліпше,— зітхнула Лариса.— А не хочеш знати, що мені подарував?

— Якусь ляльку,— мовив я.

— Точно.— А звідки знаєш?

— Знаю тебе,— мовив я.

Це, здається, Ларисі не вельми сподобалося: воліла, щоб я її не знав, але змовчала. Мені було холодно, і я втомився ходити, не присідаючи, час уже досягував до обіду, і ми зайшли в якусь їдальню, де пахло немитим посудом, кислою капустою і мокрою тирсою, якою було засипано підлогу. Черга виявилася чималенька, але ми вирішили стояти, бо часу мали вдосталь. Страва була жахлива — кисла, картопля — з чорними плямками, юшка — невиразної барви бовтанка. Ні, все-таки бути бездомним, навіть у такому великому місті, не з приємних речей.

— Ти що, змерз? — раптом виявила до мене увагу Лариса.— Треба було від мене не тікати.

— Тікав не від тебе,— сказав я,— а від моря мотлоху й непотребу.

— Ти як старий буркотун,— мовила Лариса.— Там добрі й пожиточні речі.

Сперечатися я не мав сили, та й потреби не було.

— Поздвонимо тим Далям? — спитав я.

— Це твої знайомі, не мої.

— Подзвонимо,— сказав я,— бо скоро розлізуся на шматки.

— А я нічо! — мовила Лариса.— По-моєму, вже тут приживаюся. Магазини тут хороші.

Ми вийшли, і я зайшов у телефонну будку. Відповів мені низький приємний жіночий голос. Я назвався, розповів, хто ми такі, і нас відразу ж запросили приїжджати, докладно розказавши, як треба їхати.

— Нє, з тобою не пропадеш,— сказала Лариса кинувши на мене поглядом тоді, коли я вийшов із телефонної будки.— Все знаєш, і скрізь у тебе знайомі.

— Світ не без добрих людей,— сказав я, і ми подалися в метро, де нас відразу ж підхопила й понесла юрба, в якій Лариса знову відчула себе непевно, навіть трималася за мого рукава, як мала дівчина-реп’яшок, боячись у цій юрбі загубитися.

У Далів нас зустріли щиро, квартира їхня — на першому поверсі — була наповнена незнайомими мені людьми, з якими відразу ж нас почали знайомити, відрекомендувавши як родичів засуджених. Господинею виявилася немолода рішуча жінка, дружина Даля; вона нас докладно розпитала про події на Україні, хоч на Україні зараз подій особливих не було; потім наша розмова перейшла на речі практичні: як дістатися до Явасу; хоч я й тут був добре проінструктований, але тепер довідався про час відходу поїзда по вузькоколійці, про те, що туди їде, як правило, багато людей на відвідини рідних, і нам треба триматися купи; про те, що мордовці здеморалізовані наявністю на їхній території великої кількості концтаборів, ставляться до приїжджих насторожено, а то й вороже; принаймні, коли хто втече, їм за допомогу у ловитві в’язнів видають кілограм пшона і ще там щось, але є серед них люди й симпатичні, однак довіряти їм не можна. Побачення нам, очевидно, не дадуть, але звіддаля побачити свого в’язня ми зможемо (тут мені знову було оповіджено про танка і про дорогу, через яку в’язні переходять,— Лариса цієї інформації не чула, бо на цей час вийшла); зрештою, ми не маємо журитися, що побачення нам не дадуть, бо для в’язнів навіть побачити друзів і рідних віддаля — велика радість, і ми молодці, що зважилися туди поїхати. Прийшла Лариса, привівши лагідного мисливського пса, який біля нас почав крутитися й особливо ластився до Лариси, вона гладила його, і пес від задоволення аж вуха прищулював. Потім нас посадили за стола, на якого було подано нашвидку приготовану їжу, і ми, хоч і відмовлялися, знову поїли, ще й по чарці випили з тостом: “Хай вони виздихають!”. Дружина Даля попросила нас говорити українською мовою, тут усі цю мову розуміють, і ми відчули себе зовсім невимушено, навіть посміялися, коли гості пробували вимовити специфічні українські слова. Один із них розповів про арешти в Ленінграді — там було розгромлено якусь