Улюбленець слави - Джойс Кері

Він аж тремтів од збудження, і я не наважилась йому заперечувати, а, взявши за руку, попросила лягти у ліжко.

— Ти змерз. Швидше накрийся ковдрою, а то застудишся.

— Ах, низесенько перепрошую! Все це дуже відгонить моєю невихованістю, і взагалі я завдаю тобі самі тільки прикрощі, чи не так?

Однак збігла ще добряча година, перш ніж він погодився лягти, і то лише скраєчку, відсунувшись від мене. Йому конче хотілося підкреслити свою самотність.

108

Цей незвичний для Честера спалах мене просто таки приголомшив, і передусім — визнанням, яке раніше було неможливе,— натяком на те, що й Селлі, може, теж не його дочка. Очевидно, щось у ньому надломилося,— якийсь бар'єр, якась підпора. Але я занадто добре його знала й не мала сумніву, що з уламків старої підпори Честер потай зводить уже нову лінію оборони або й наступу. Хоч би що я йому сказала, навіть дуже важливе, це однаково не змінило б його намірів. Честер взагалі поклав тепер собі за звичку заперечувати будь-які аргументи, і обговорювання кожної проблеми перетворювалося на дебати, яким не було кінця-краю. Його цікавили не факти, а перемога, і в цій битві слова «клас», «змова», навіть «правда», або й такі фрази як «хоч раз будьмо чесні одне перед одним і облишмо хитрощі»— не мали нічого спільного з правдою; то були тільки різновиди зброї, яку він раз по раз витягав із свого арсеналу, залежно від того, котрий з них на дану мить дошкульніше вражав ворога.

Того вечора я остаточно переконалася й в іншому — він був справді навдивовижу самотній. Коли можна так висловитись, за тридцять років війни він наробив навколо себе такого спустошення, що говорити з ним було однаково що волати на пустирі, де самі лише руїни, іржавий дріт і ями з гнилою водою; і, звичайно, трупи,— як-от, приміром, труп бідолашного Броума.

І хоч це справді був хворий, лише удвох із Селлі, якій довелося мені допомогти, ми ледве-ледве переконали його звернутись до лікаря; і все одно, коли той запроторив Честера на місяць до лікарні, він знову заговорив про потаємні інтриги. У нього раптом підскочив тиск, і лікарі висловлювали підозру, що він уже переніс невеличкий інсульт. Кілька днів у нього тремтіла рука, і він не міг навіть писати.

Тож я дуже зраділа, коли незабаром після Честерового повернення додому до нас завітав Гулд. Старий був уже зовсім кволий, не міг підійматися сходами, і довелося поселити його у «кімнаті для челяді»; проте через неміч він подобрішав. Двоє друзів тепер негайно замирились і проводили разом довгі години, обмірковуючи політичну кризу й усім своїм виглядом даючи мені на здогад, що я тут зайва.

Але мене це влаштовувало. Честер копав нові траншеї і спрямовував свої нові гармати проти Леттерів, і я повсякчас відчувала себе в зоні обстрілу, навіть якщо він не стріляв безпосередньо в мене. Це певною мірою заважало мені втішатися мирним життям.

Саме тому Гулд, як на мене, виявився тут вельми доречний. Він підбадьорював його своїм обожнюванням, і ми вирішили, що було б добре, якби Честер знову навернувся до релігії: для перемоги на нових виборах йому, безумовно, буде потрібна підтримка нонконформістів.

109

Стосовно ж Томової «нікчемності», казала я сама собі, то ще добре, що його вистачало на жарти, бо Том і досі був не при ділі. Він уже відмовився від думки повернутися до армії. Після всієї тієї гульні, після того як він хвацько процвиндрив свою армійську платню, йому, як і багатьом його друзям, навіть думати не хотілося про військову дисципліну: з іншого боку, його ніколи не вабила й банальна конторська праця. Вісімнадцятий місяць він жив на гроші, які давав йому Честер (і на той дріб'язок, який могла підкинути йому я), на позички (тітонька, яка досі ще порядкувала у Бакфілді, позичила йому скількись там грошей) і гайнував час по театрах та барах.

Я вирішила, що доля до нього всміхнулась, коли Мей Бонд запропонувала Томові роль у ревю («Група Бонд») у сцені, що пародіювала чергову конференцію з питань репарації (цих конференцій було тоді без ліку). Номер полягав у тому, що два банкіри, шаленіючи, вимагали грошей, а прем'єр-міністр з довжелезною сивою бородою і з ватними затичками у вухах співав пісеньку: «Спи, моє дитятко...»

І я дуже розгнівалась на Честера, коли, щойно повернувшись з лікарні, він раптом заявив, що не хоче й слухати про це блазнювання, яке —«нижче його гідності».

«Шкода! — подумала я тоді.— Він і справді безнадійно відстав, він, що так чуйно вловлював колись громадські настрої! Дивно, як він змінився!»

Але сьогодні, озираючись назад, я думаю (а без цього не зрозумієш ні Честера, ні Тома), що набагато дивнішим було те, як я сама тоді не відчула, наскільки Честер мав підстави розчаруватися і в Томі, і в мені; я сама не відчула тієї разючої зміни, що сталася і в моїх поглядах, і в усьому, що нас тоді оточувало.

Пригадую, якось у Джімові канікули, коли мені минуло дванадцять років, Джім та майор Фрієр уперше взяли мене в море. Вони приділили мені роль матроса, суворо попередивши, щоб я не здумала легковажити своїми обов'язками чи не підкорятися наказам, бо тоді мене відразу висадять на берег і відправлять поїздом додому. Тому на першій же стоянці у Мільгейвені я прокинулась удосвіта і, взявши швабру, вийшла на палубу. Проте Джім мене випередив. Він уже встиг скупатись і сидів, загорнувшись у рушник, на канатній тумбі, набурмосений і задубілий. Він сердився, що майор віддав мені «жіночу каюту», таку собі дерев'яну скриню, схожу на склеп, з вузенькими дверцятами, а його забрав до себе в загальний кубрик, і він не зміг прийти до мене зранку в ліжко погрітися. Тому він зірвавсь якомога раніше, аби ще дужче змерзнути й набратися злості. Я теж була сердита на нього, бо відчувала, що він зіпсує мені відпочинок своїм настроєм,—