Українська література » Сучасна проза » Улюбленець слави - Джойс Кері

Улюбленець слави - Джойс Кері

Читаємо онлайн Улюбленець слави - Джойс Кері
на той час ще лишався можливим спадкоємцем; і коли, після наглої смерті Боба, який не залишив заповіту, маєток перейшов до Джіма, і Том поїхав у Бакфілд, тітонька (Джім ще й досі сидів у своїй Африці, а тітонька у його відсутність порядкувала на цій землі і вже вигадала безліч «удосконалень») влаштувала йому пишний прийом. Саме під час того приїзду Том показав у Бакфілді свою пародію на нервового генерала (який приїхав на передову, аби підтримати бойовий дух своїх «хлопців»), взявши участь в гострому аматорському ревю, сюжетом якого була мирна конференція, на якій можновладці погрожують одне одному й, нарешті, гризуться, як собаки.

Його виступ мав неабиякий успіх — адже Том був, так би мовити, місцевим героєм. Проте він категорично відмовився повторити цей номер на професійній сцені,— не бажав підводити Честера.

Можливо, Том і справді поводився у цю пору трохи «безвідповідально», але не тому, що був шалапутом. Просто йому не подобалась як «лінія» Честера, так і «лінія» Джіма. Він ніколи нікого не зраджував. Він ніколи не зрікався Честера, навпаки, завжди пишався ним. Він агітував за нього під час виборів «хакі» [25], відразу ж після укладення перемир'я, коли Ллойд Джордж запропонував повісити кайзера, а жахливого 1922 року, коли здавалося, що все навколо гине, Том (який сам ходив безробітний) поїхав у далекий Тарбітон агітувати виборців, щоб вони віддали свої голоси за Честера.


106


У день тих клятих виборів на базарній площі Тарбітона Честер мало не поплатився життям, його закидали багном. Стоячи в машині, Честер виголошував промову,— і раптом трохи не впав; зрозумівши, що в нього чимось влучили, Том не на жарт розгнівався, навіть дужче, ніж я.

Частина натовпу вирувала, але ми на тоді вже звикли, що промовця перебивають вигуками типу: «Хто почав війну?», «Чому ми не приєднаємося до росіян?» Ми розуміли, що у Честера є вороги, і це не викликало у нас особливої тривоги. Навпаки, це лише зайвий раз потверджувало його популярність. Так, наприклад, коли 1917 року лорд Г. купив «Кур'єр» і вигнав Раунда, що редагував цю газету (Раунд так і не зміг знайти собі іншого місця, а в нього було четверо дітей; вони жили на ту мізерію, яку виплачують безробітним, і Раунд так і помер, не знайшовши роботи), багато хто звинуватив у цьому Честера; а в той же час він одержував багато листів, де Раунда обзивали зрадником і ставили Честерові в заслугу, що він не побоявся дати колишньому редакторові під зад коліном. Взагалі кожний новий ворог стократ збільшував кількість Честерових прибічників.

Його власний виборчий комітет просив Честера не вимагати перед виборами «хакі» суду над кайзером та запровадження військової повинності: це, мовляв, відверне виборців, і Честер не одержить місця у парламенті. Але Честер нікого з них не послухав. Він виступав з палкими промовами в обороні обох параграфів (щоб укласти «справді залізний міжнародний закон») і сміявся над тими, хто був проти нього, називаючи їх недоумкуватими мрійниками і фанатиками чи просто дурними старими бабами. Він одержав тоді перевагу в три тисячі голосів, значно більше, ніж будь-коли, і «експерти» з комітету мали й справді дурний вигляд.

Тепер він або зовсім не відповідав на провокаційні запитання, або гидливо їх відмітав, як вони й заслуговували. (Так, на питання: «Чом би нам не приєднатися до Росії?» — відрізав: «Блискуча ідея! Приєднуйтесь і якнайшвидше! А ми тут і без вас обійдемося!»).

Ви, може, скажете (так завжди кажуть про видатних людей, котрих просто таки переслідують невдачі), що Честер був уже не той: підтоптався, раніше йому було не позичати винахідливості й приваби; але чи могло бути інакше? Йому минуло шістдесят чотири, останні вісім років Честер ніс на своїх плечах майже надсильний тягар турбот і справ. У нього не залишалося часу на самого себе, на свою душу й тіло, йому ніколи було як слід подумати, почитати, спитати себе, як бувало: «Чом псується у мене характер?»

Він потрапив у становище людини, яка, щоб урятувати свою країну, вистояла битву не на життя, а на смерть, і раптом бачить, що її переслідує юрба негідників і покидьків суспільства, які ненавидять її через якісь дрібниці — наприклад, через те, що раптом підвищились ціни на тютюн. У ці важкі дні Честер не раз повторював мені, що, звісно, тільки недалекий державець може розраховувати на вдячність співвітчизників, однак він менш за все чекав, щоб його ображали в подяку за все, що він зробив для перемоги.

І ось, як я вже сказала,— хтось поцілив його гнилим помаранчем на базарній площі в Тарбітоні, і не встигла поліція отямитись, як на нас полетіло хтозна-що: яйця, помідори, шкоринки від бананів, качани й навіть дещо дошкульніше. Я смикнула Честера за полу пальта, намагаючись посадити його, Том гукнув водієві: «Поїхали!», але Честер ніяк не хотів сісти чи взагалі якось захищатися. Він просто кипів від люті й зневаги. Він стояв на повен зріст і кричав, що жменьці боягузів та негідників не вдасться заткнути йому рота, що він надто високої думки про справжніх тарбітонців, щоб не сказати їм тієї правди, на яку вони заслуговують.

Том шаленів ще дужче за Честера. Він увесь час поривався з місця й кидав у натовп образливі лайки типу «наволоч» та «свинота». Я й не уявляла, що він може дійти до такого шалу і збудження. Подумати лишень — ці людці насмілились образити велику людину — його батька!

На щастя, у загальній бучі ніхто не міг уторопати, що саме кричить Том,— натовп скаженів, люди свистіли, вищали й билися між собою. Коли машина нарешті рушила з місця (поліцейським вдалося розчистити вузенький проїзд), котрийсь парубійко (з вигляду фермер, що приїхав до міста в справах; серед фермерів, що жили на долині, траплялися страшенні фанатики!) вчепився за кермо. Том не витримав, вискочив з машини і накинувся на того парубійка; змушений захищатися, той відпустив кермо, водій натиснув на газ, і машина рвонулася

Відгуки про книгу Улюбленець слави - Джойс Кері (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: