Диво - Павло Архипович Загребельний

син Святославів Ярополк не пробував свого часу розправитися з братами? Пішов на брата свого, який сидів у Деревлянській землі, й погубив його. Те саме вчинив би, певно, й з Володимиром, але той узяв гору й відплатив Ярополкові його ж грошем. А він сам, Ярослав? Виявити непокору рідному батькові. Великого князя Володимира, якого знає й боїться цілий світ, перед яким запобігають навіть ромейські імператори, він зневажив і наміряється тепер з допомогою ось цих бравих забіяк зіпхнути з київського столу та засісти там самому. На все воля божа. Добре сказав Еймунд про хозарів і їхнього кагана. Бо й що нині великий князь у Києві? Походи його невдалі. Земель більше не призбирує. ГІогряз у розпусті, по всіх усюдах ідуть пересуди про його жон та підложниць, хоч хреста цілував і знає закон божий. Київський люд, розбещений і зледашений, юрмиться на княжому дворі коло повних столів, по всьому городу парокінні вози розвозять для дармоїдів хліб, мед, м’ясо й овоч, дружина пирує на сріблі й злоті. Не такий владця потрібен нині Русі. Як сказано в Святім письмі: «Тож дай слузі твойому розумне серце, щоб йому правити народом твоїм і вміти розібрати між добрим і лихим; бо хто зможе правити цим величезним народом?»

— Ще розпутством знаний Болеслав,— не вгамовувався варяг,— та й те казати: сплоджений не від чистого шлюбу, а від поспілкованих між собою княжими інтересами батька його Мішка і чеської княжої доньки Добравки. А Добравку Мішко взяв уже не цілу, та в тім ще не було біди, але от що прикметне: мала Добравка вже з тридцять літ, а від таких пізніх народин діти виростають на забіяк і розпусників. Сімнадцятилітнім узяв собі Болеслав за жону доньку маркграфа Рикдага. За рік — одіслав її назад. Відразу ж одружується з донькою паннонського князя Гейзи — і знов за рік одсилає її до родичів.

— Не пасувала йому, видно! — докинув хтось із варягів.

— Ну! — розпалювався Хакон, так наче йшлося про його власних дочок.— Тоді, за батьковим прикладом, пошлюбив Емнільду, доньку чеського князя Добромира, і вже ця народила йому багато дітей: синів, дочок. Але й того мало! Прочув він про твою сестру Предславу, князю, й запрагнув, старий бабій, покласти її собі в ложе!

— Багато чував я про Йомсборг,*85 — переводячи розмову на інше, сказав Ярослав,— дивний город, кажуть…

— Вільний город,— Хакон повів плечем, поправив свій золотий плащ,— все в ньому є. Зброя, хутра, дичина й риба, шляхетні соколи до полювання, коні всіх порід, сукна, єдваби, золотий і срібний посуд, оздоби жіночі й пахощі східні… А золота назбирується купцями там стільки, що й острів би міг од важкості затонути… Бо Йомсборг стоїть на острові, коло впадіння ріки в море, доступ звідусіль до нього відкритий…

Еймунд вирішив, що якраз з’явилася добра зачіпка до розмови з князем про платню для дружини, стрельнув оком на Ярослава.

— Та й Новгород незгірш за Йомсборг вміє призбирувати золото… Правда, князю? Чи то посадникові ліпше знати?

Ярослав підвівся.

— Тішуся вельми, що прийшли на мої запросини,— сказав до Еймунда, який теж підвівся, бо пусті балачки скінчилися, треба було виставляти свої умови.

— Послужимо тобі, князю.

— Вірю,— нахилив Ярослав голову,— але потрібна буде більша дружина.

— Маю шість сот воїв,— глянув очікувально на князя Еймунд,— досвідчені, але…

— Потрібні будуть усі шість сот,— твердо мовив Ярослав.

— Поки до діла,— швидко обстріляв очима усіх своїх Еймунд,— то умови наші такі: харч, одіж і весь припас і по пів-ере сріблом на чоловіка щодень. А вже за битви — лік окремішній.

— Ач загарував! — не стримався Коснятин, який теж поривався підвестися з-за столу, щоб пристати до ряду, але стримувався, бо звичай велів не встрявати в діла княжі.

Ярослав навіть не поглянув у бік посадника.

— Хто хоче вершити діла великі, не повинен бути дріб’язковим,— промовив, здавалося, радше до самого себе, аніж до інших, і простягнув руку Еймундові. Той потиснув князеву правицю, цього разу вже не випробовував його сили, потиск був короткий, Еймунд миттю відскочив до столу, вхопив свого ковша, високо підніс його.

— Славимо тебе, князю! — гукнув, і всі варяги скочили з місць і теж піднесли кубки, поставці й ковші, закричали щось по-своєму безладно й весело.

Чи то було добре, чи зле? Однаково не мав Ярослав вороття. Тепер повинен іти тільки вперед.

Цілу зиму падали великі сніги. Горіли ясно печі в княжих покоях, але не домував Ярослав, метався то по один бік Волхова, то по другий, сам наглядав за готуваннями до літнього походу, бо вже дійшли до нього вісті, що й князь Володимир заповідає виступати проти непокірливого сина, як тільки сонце висушить дороги і вода в ріках та озерах потепліє. В далеких борах ловлено дич, в’ялилося, коптилося й засолювалося м’ясних припасів, щоб стачило для війська хоч і на сорок тисяч; з Ладоги везли бочки засоленої риби посполитої, цебрики просольного лосося й осетрину для копчення. Ніколи ще не доводилося Ярославові споряджати таке велике військо, клопоту мав би повні руки, аби не поміч Коснятинова, та однаково виснажувався від щоденного метання по Новгороду, від молитов і читання книг, від довгих розмов з перехожими іноками. Тоді заїздив до варягів на Славенську сторону, прагнув стати бодай на вечір один таким собі гультяєм, слухав варязькі похваляння, співи скальдів про славні походи, впивався вином і, розплювавшись з усіма клопотами, вдаряв за ліси до Шуйці.

А Коснятин з дарунками й ошатним почтом вирушив у посольство до шведського конунга Олафа просити руки його доньки для князя Новгородського, сина Великого князя Київського, скоро, може, й побідника над власним батьком, Ярослава, мужа мудрого вельми і книжного, многоязичного змалку, чоловіка, що вмів скупчувати в своїх руках і владу, і розум, і багатства, і потужність, а вже щодо хитрощів, таких необхідних у всякому володарюванні, то міг йому доточити Коснятин і своїх. З такими думками й подався новгородський посадник за море, і думки то були всі його власні, бо від Ярослава після тої осінньої короткої розмови над лісовим озером з берізками тільки й почув ще:

— Поїдь і привези.

Як настали ж весняні розтопи, то в Новгороді, власне, все й було зготовлене до походу на Київ, але води весна пригнала такі високі, що знов, як і осінню, відрізало город од цілого світу, не пробивалися до нього ні купці, ні ловці, ні гінці, навіть Ярослав не міг добратися до своєї Шуйці, яку чи й бачив за