Диво - Павло Архипович Загребельний
— Не тужся, воєводо,— сказав спокійно князь,— не пересидиш мене в руках, в іншому чомусь — то може, але не в руках.
— А коли випущу на тебе Гарду-Катіллу? — вкрадливо поспитав його Еймунд, несподіваним для його тіла тонким голосом і кивнув на того, що з очима на золотому колі.
— Кого хоч випускай, маю руки міцні, як залізо,— не випускаючи його долоні, сказав Ярослав.— То що? Рядитись будемо?
— Встигнемо,— здався Еймунд,— не втече від нас ряд, а ти, князю, сідай з нами та випий, як воно водиться… А ось мої люди. Гарда-Катілла, який служив у самого імператора ромеїв і має відзнаку всевидячих очей за пильну службу. Ото — Хакон, що зняв золоту луду з германського вождя в битві, де лягло більш як шість тисяч, а що то за битва така, то сам знаєш, князю: після такої битви стають нові королі й імператори, Хакону ж досить було й золотої луди, бо й так про неї складено пісні. А ото Торд-старший, брат того Торда-молодшого, що служить тобі, князю, а там далі сидять Рагнар і Аскелл, а ще Б’єрк…
Ярослав сів між Еймундом і Хаконом в золотій луді. Вмостився й Коснятин, розгортаючи долонею вуса: завжди готовий був смачно випити й поїсти.
Князь вільно говорив по-варязькому, і це воїнам, які вже багато начулися про Ярислейфа, як називали вони Ярослава, вельми припало до душі. Безладний гамір за столом сам по собі стих, запанувала тиша, зімкнулися в коло кубки, поставці й ковші, підійшли ті, що вовтузилися коло печей, кілька сплячих теж пробуркалися й потяглись до столу, випили мовчки, ще випили, ще помовчали, потім Еймунд сказав:
— Маєш, князю, воїнів найдосвідченіших у цілій Європі. От Гарда-Катілла. Служив ромейським імператорам, а то — нелегка служба. Треба завжди знати, куди пристати, на чий бік, бо там…
— У ромеїв нині твердо сидять василевси Василій і Костянтин,— перебив його не зовсім гречно, аж якось мовби з серцем Ярослав, мабуть, натякаючи на те, що й у Києві досить твердо й давно вже сидить його батько князь Володимир.
— Чував я, що в хозарів звичай гарний є, — посміхнувся Еймунд,— за тим звичаєм каган їхній не може правити більше як сорок літ, бо розум його від такого тривалого володарювання слабне і розсудок потьмарюється…
— А коли каган не поступається владою? — поспитав хитро Коснятин.
— Тоді зв’язують його волосяним арканом і вивозять у степ та кидають там на вовчу поживу…
— Хозари від нас далеко,— поважно мовив Ярослав, лякаючись, щоб не перейшла бесіда на справи київські. — А от чи був хто з вас у наших сусідів? Польський Болеслав виріс на потужного володаря…
— Хакон знає, — сказав Еймунд,— кажу ж тобі, князю, що бували ми скрізь, без нас ніде нічого…
— Болеслава не люблю.— Хакон мав голос розкапризованого, розбалуваного парубчака.
— А не любить Хакон польського владцю, бо той не наймає наших у свою службу,— засміявся Еймунд.
— Поки ми стояли в Йомсборзі, то начулися про Болеслава,— додав хтось із Хаконових товаришів,— а поляни*83 ж звуть його владцею з голубиною душею…
— Не люблю! — стукнув поставцем об стіл Хакон.— По мені — так владу треба звойовувати в чесному бою! Кулак — на кулак, меч — на меч, груди — на груди! — Він випнув свої широкі груди, повів плечима. Варяги схвально загули, їм подобався цей молодий ярл*84 своєю прямотою. Еймунд постріляв туди й сюди своїми меткими очима, сказав з погано прихованою насмішкою:
— Хаконе, хлопчику, я б поляскав тебе за твої слова по плечу, але ж у тебе дуже шорстка луда.
— Я добув свою золоту луду в чесному бою! — гукнув Хакон.— Хай би так добув Болеслав своє королівство! Його батько Мішко, мабуть, знав, якого синочка виплодив, тому по смерті своїй заповідав державу синам від другої дружини, Оди, доньки маркграфа Дітріха,— Мішку, Святополку й Ламберту. Землю полян було розділено на три частини. І що? Трьох літ не минуло, як Болеслав, що не мав нічого, з лисячою хитрістю зумів з’єднати державу в своїх руках, вигнавши мачуху з її синами…
— Старший син успадковує владу. Такий звичай,— поважно докинув Коснятин.
— Звичай? — повернувся до нього Хакон.— А що скажеш, посаднику, коли додам ще, як відплатив Болеслав своїм найближчим помічникам у захопленні влади — Одилену й Прибивою? Може, нагородив їх щедро? Дав їм землі до володіння? Просто осліпив, та й геть!
— Не була то кара найсуворіша, як, скажімо, повішення або відсічення носа, язика й вух,— розгладив долонею вуса Коснятин.
— А потім запрагнув Болеслав приєднати до своїх земель ще й Чехію,— Хакон розпалювався більше й більше, мабуть, мав неабияку образу на Болеслава польського, який вибився з нічого до знатності й слави без варязької помочі, не витративши, отже, на чужоземних найманців ані шеляга.— Може, згадав, що його мати Добравка походила від чеських князів. Лестощами заманив володаря Чехії Болеслава Рудого до Кракова й там осліпив його. Щоправда, той Рудий теж було таке собі «пхи». Перед тим позбавив мужськості одного з своїх суперників, другого пробував задушити, потім зарубав мечем власного зятя, побив своїх воєвод. Та ще й у великий піст, не лякаючись гріха. Може, тому чехи прийняли польського Болеслава, але вже через місяць мав утікати з Праги, бо виявився ще кровожерливіший за їхнього власного Болеслава… А з германським імператором! Цей Болеслав скільки разів укладав угоди з германцями, а другого дня підступно бив їм у спину…
— Чув, що Болеслав ще шестилітньою дитиною був заложником од свого батька у Кведлінбурзі в германського імператора, тож мав свої обрахунки з германцями,— сказав Ярослав, йому стало неприємно вислухувати всі ці історії, в яких багато що перегукувалося з подіями в його рідній землі. Бо хіба ж найстарший
