Українська література » Сучасна проза » Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Читаємо онлайн Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
руками, утримуючись на воді.

— Ну, що ж ви хочете, — відказала Пола. — Вона ж була ще зовсім молоденька, вісімнадцять років, і по-дитячому закохана в Діка. Вони всі в нього закохуються. Бо він коли розпустується — чистий хлопчак, і вони забувають, що це бувалий, обтяжепнй роботою та клопотом, мудрий і вже немолодий добродій. Найприкріше тоді було, що тільки-но її відволодали, вона згарячу розкрила таємницю свого серця. Варто було побачити Дікове обличчя в ту мить, коли вона прожебоніла своє…

— Ви що, ночувати там збираєтесь? — раптом пролунав з труби-душника Бертів голос, гучний, ніби з рупора.

Грейм від несподіванки знову схопив Полу за руку, тоді полегшено перевів дух:

— Господи! Цей раз перелякався я. Вашу пансіонерочку відомщено. Тепер і я знатиму «трубний глас».

— І справді, пора вже вертатись на білий світ, — нагадала Пола. — Я б не сказала, що це найзатишніша місцинка для балачки. Хто перший пірнає? Я?

— Звичайно! А я зразу за вами. Шкода тільки, що вода не світиться, а то я поплив би вогнистим слідом ваших ніг, як той Байронів герой, пам’ятаєте?

Вона схвально засміялася в темряві, а тоді промовила:

— Ну, я пірнаю.

Хоч у густому мороці не видно було анічогісінько, по тихому плюскоту Грейм здогадався, що вона перевернулась і пірнула вперед головою, і навіть зміг уявити, побачити внутрішнім зором, як зграбно вона те зробила — хоча здебільшого якраз цей рух у жінок виходить не вельми зграбний.

— Ви від когось знали! — таким звинуваченням зустрів Берт Вейнрайт Грейма, коли той виринув у басейні й виліз із води.

— А, це ви той шахрай, що стукав у воді камінцями? — відрубав Грейм. — Якби я програв, то не визнав би закладу. Це ж махляція! Ви змовились обшахрати мене, і я певен, що будь-який суддя засудив би вас. Це справа підсудна окружному судові!

— Але ж ви виграли! — закричала Ернестіна.

— Отож-бо що виграв! І тому я не позиватиму ні вас, ні всієї вашої шулерської зграї — якщо ви чесно сплатите мені свої програші. Порахуймось — ви мені винні скриньку сигар…

— Одну сигару, пане-добродію!

— Ні, цілу скриньку!

— Ану, у «квача»! — раптом гукнула Пола. — Заграймо у «квача»! Ви будете «квач»!

І враз, плеснувши Грейма по плечу, скочила в воду. А перше ніж Грейм плигнув за нею, Берт схопив його за поперек, обкрутнув довкола себе, «заквачився» сам і ще встиг «заквачити» Діка. Той уплав погнався за дружиною, Грейм із Бертом кинулись йому навперейми, а дівчата втекли на вежу й поставали на п’ятнадцятифутовому по-містку чарівним рядком.

РОЗДІЛ XIV

Доналд Вер, поганенький плавець, до басейну не приходив; зате після вечері, Греймові на прикрість, він заволодів господинею і не відпускав її від фортеп’яно. Як завжди у Великому Будинку, наїхали нові неждані гості: адвокат Адольф Вейл, що хотів порадитися з Діком про якийсь великий позов за зрошувальну воду; Джеремі Брекстон — щойно прибулий з Мексіки директор Форестових копалень на родовищі Врожайному, як і перше невичерпних, за словами Брекстона; Едвін О’Гей — рудоволосий ірландець, музичний і театральний критик; і Чонсі Бішоп — власник і редактор газети «Сан-Франціський вісник», Діків однокурсник по університету, як здогадався Грейм з розмови.

Дік посадив гостей грати на гроші в «пекельні п’ятірки» — гру, яку він сам винайшов, страшенно галасливу й азартну, хоча найвища ставка в ній була десять центів, а черговий банківник за десятихвилинний кін міг у найкращому разі виграти (чи в найгіршому — програти) аж дев’яносто центів. Гралося за великим столом у другому кінці зали, і гравці раз у раз то позичали один у одного дрібні гроші, то вимагали решти.

Гравців було забагато, аж дев’ятеро, тому Грейм карт не брав, а лише коли-не-коли ставив на Ернестінині й одно поглядав через довгу залу до фортеп’яно, на скрипаля й Полу, що поринули в сонати Бетховена та балети Деліба[102]. Брекстон почав вимагати, щоб ставку підняли до двадцяти центів, а Дік — йому найдужче не щастило, і він запевняв, ніби вже просадив цілих чотири долари й шістдесят центів, — благав жалібним голосом, щоб хто-небудь нарешті «зірвав банк», аби завтра було кому заплатити за свічки та прибирання в залі, коли Грейм, програвши останню свою ставку — дван’ятицентовики, — глибоко зітхнув і сказав Ернестіні, що піде походить по залі — «може, щастя переміниться».

— А не я казала? — шепнула йому дівчина.

— Що? — перепитав він.

Ернестіна значуще позирнула в Полин бік.

— А! Коли так, то я навмисне туди піду, — відповів Грейм.

— Що, бракує духу не прийняти виклику? — шпигнула вона.

— Якби це був виклик, я б не насмів його прийняти.

— Ну, то вважайте, що це виклик, — не вгавала дівчина.

Грейм похитав головою.

— Ні, я вже твердо наважився піти саме туди і відтерти геть отого цигикала. І ви вже не зіб’єте мене — тепер запізно. А крім того, он містер О’Гей дожидав вашої ставки.

Ернестіна квапливо кинула на стіл десять центів і заледве помітила, виграла вона чи програла, так пильно стежили її очі за Греймом, поки той ішов у другий кінець зали, — хоч вона й знала добре, що Берт Вейнрайт усе бачить. Зате ні вона, ні Берт, та й ніхто за столом не знав, що ціла та сценка не уникла й Дікових бистрих очей, дарма що він, весело блискаючи ними, плів якусь нісенітницю, аби насмішити товариство.

Ернестіна, тільки дрібочку вища за Полу і вже ледь-ледь огрядніша, була квітуча ясна білявка, по-дівочому рум’яна, як бувають у вісімнадцять років, з такою ніжною шкірою, що здавалося, ніби й пальці, й долоні, й усі руки, і шия, і щоки у неї аж світяться рожево. Той чарівний прозорий рум’янець ще потеплішав, коли дівчина проводила поглядом Івена Грейма, і від Дікових очей це не втаїлося. Він здогадався, що за шалена мрія чи туга спалахнула в ній, хоч і не міг, звісно, прочитати її думок до слова.

А вона дивилась, як гордо й вільно йде Грейм залою, як легко, високо, вельможно несе він голову з недбало-елегантно зачесаним чубом, і їй пекло пальці вперше в житті відчуте бажання гладити, пестити те золотаве, споловіле на сонці волосся.

Та й Пола, урвавши на хвильку розмову із скрипалем, якому саме пояснювала, чому вона не згодна з останньою О’Геєвою статтею про Гарольда Бауера[103], теж мимохіть задивилась, як підходить Грейм. І їй було приємно бачити зграбність його рухів, легку й горду поставу голови, недбалу зачіску, бронзову засмагу на гладеньких щоках, прегарне високе чоло,

Відгуки про книгу Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: