Морок, у якому тону - Ксандер Демір

Давид

-Давид! Ти прийшов! – в кімнату різко забіг Саша і налетів мені на шию з обіймами. –Привіт.

-Привіт, привіт. – я обійняв хлопця. Його обійми… такі дитячі обійми, щирі. Я вже полюбив цього хлопця. Незважаючи на те, що знав його декілька днів.

-Ого! Сам Давид Йилмаз вирішив завітати до нас! – я відпустив хлопця і повернувся на чийсь вже дівочий голос. - А ти постарів, друже!

-Мія Малишева! Я радий тебе бачити, зірочка. – ми посміхнулись одне одному і обійнялись. Це була вже не мала дівчинка, яку я знав. А доволі доросла пані, що і виглядала доросліше, аніж мої однолітки в її віці. Неймовірно гарна дівчина, дуже схожа на свою сестру. Таке ж довге, темне волосся на якому був якийсь коричневий крабик. І стиль, вона дуже стильно одягнута. Обожнюю, що підлітки зараз більш модні, ніж в я у свої часи. - Дякую за комплімент, видно, що ти і Даша справжні сестри.

-Я теж тебе рада бачити, хоч ти ще і той… - Мія помахала мені кулаком і сіла на диван. –Ти не повіриш, але сьогодні вийшла друга частина того самого мультика, що ми колись дивились в тебе в будинку.

-А я ж казав, що вийде друга частина! – посміхнувся і пішов за тим самим пакетом. – Я не сильно знаю ваші побажання, і що ви полюбляєте їсти, але тримайте.

-О! Тут мармеладки! – прокричав Саша, заглядаючи в пакет.

-Мені трохи залиш, племінничок.

-Ну і балуєш ти їх. –у кімнату зайшла Даша, посміхаючись на всі зуби. Що її так розвеселило? До речі, вона вже переодягнулась більш в домашній одяг. Сірі спортивні штани і якась дивна футболка, якогось серіалу. Напевно, її улюблений.

-Як тільки я дізнаюсь про вас щось нове, обіцяю, наступні мої подарунки будуть більш кращі! – поклав руку на серце, звертаючись до дітей.

-Я запам’ятала, Давид! Можу вже список скласти?

-Мія! – скрикнула Даша, все ще чаклуючи на кухні.

-Та я ж жартую! Боже! – сестра розсміялась і пішла в іншу кімнату.

-Сань, ти обіцяв мені показати свій планшет і ігри на ньому, я чекаю!

-О, так! Так! Точно! – здається від почутого, солодощі вже не цікавили його, і він швидко побіг в іншу кімнату. Напевно, до себе.

Я розсміявся і підійшов до Даші ззаду, роздивляючись її готування. Між нами була не велика відстань, що ще більше робило ситуацію ніяковою.

-Ти порадуєш мене своєю пастою?

-Ти ж перестав їсти пасту? – вона повернула до мене голову, майже зовсім скорочуючи між нами відстань. Особливо відстань між губами. Їй байдуже, що так близько стою до неї? Її рухи, її реакції дають мені знак, чи я сам собі щось видумав?

-Ти найкращий повар, від якого я коли-небудь їв пасту. – кивнув головою, погоджуючись зі своїми словами.

-Тобто, це в мене ти став чорним гостем ресторану?

Я знову кивнув і схилився на стільницю від кухонної тумби.

-На жаль, так. Вже шість років я не ласував кухнею цього повара. – натягнув посмішку. –То, пригостиш?

-Я не можу відмовити тобі. – дівчина посміхнулась і накрутила трохи, майже готової пасти, на виделку, і простягнула мені до рота. –Трохи гаряча ще.

Я злегка подув і скуштував її витвір мистецтва.

-М… - промичав від насолоди. –Це найкраще! Просто, кайф!

-Я рада, що тобі сподобалось. – вона посміхнулась і її щоки покрились зрадливим червоним кольором. –Паста готова?

-Так! Я бронюю собі повну тарілку цього шедевра!

-Тільки після Саші! – поправила Даша, дістаючи тарілки з шафи.

-Авжеж! – підняв руки, ніби здаюсь.

Я допоміг Даші накрити на стіл і невдовзі всі ми зібрались за одним столом, за обідом. Так, Саша хотів показати мені свої іграшки, але почувши про пасту, миттю забув про планшет. І я його прекрасно розумів.

З часом ми вже все доїли, і прибрались на столі. Дар’я загрузила все в посудомийну машину і повернулась до нас з Сашею. Мія ж пішла в іншу кімнату, говорити з подругою.

-Ти справді в усьому цьому розбираєшся? – запитав у малого, як тільки побачив усі його навики програмування. В його віці це великий прорив. Якщо він не закине це, то стане гарним спеціалістом в цьому. –Якби я все ще керував компанією, ти б працював у мене!

-О, ні.. я буду розробляти ігри. Твоя пропозиція не цікава. – хлопець розсміявся і я потріпав його темне волосся.

-Еміль замінив тебе в керуванні? – несподівано запитала Даша, відволікаючись на мить від своєї книги.

-Насправді, цього я не знаю. – перевів погляд на дівчину. –Чув від Лізи, що вони переїхали до Америки, і там Рустам відкрив інший філіал, тут все було продано. Не знаю, чи Еміль працює на нього, чи окремо. До речі, з твоєю подругою, він розійшовся.

-Я чула, що вона також переїхала разом з ним.

-Так, але через деякий час, братик почав зраджувати Христині, і навіть доходило до жорстокого аб’юзерства, тому вона пішла від нього. – я скривився від поведінки Еміля, і повернувся дивитися як Саша грає в одну зі своїх ігор.

-Ого.. я цього не знала. Ми не спілкуємось. – засмутилась Даша, закриваючи книгу.

-Так, але вона знайшла собі папіка, тому довго не горювала.

-А Ліза як? Ви спілкуєтесь?

-Так, з Лізою ми залишились близькими друзями, незважаючи, що Еміль їй рідніший. Проте, вона не спілкується ні з ким по той бік. З її рідних залишились це я та бабуся. – я був вдячний, що хоч сестра залишилась в мене сестрою. Вона декілька разів приїздила до Туреччини і водила мене в кляті клуби. А з нею ходити – це відхідник на довго. – До речі, вона одружилась із Семом, своїм британцем, і вони на пару відкрили ветеринарну клініку.

-Я рада, що вони так і залишились разом. – Даша посміхнулась і продовжила своє читання.

-Бабуся часто розпитувала за тебе. – не обдумавши, сказав я. Тут же Саша. Не варто було підіймати цю тему..

-Саш, а ну біжи до себе в кімнату. Зараз Давид договорить зі мною і ти покажеш йому свою колекцію Lego, добре? – хлопець одразу ж підірвався і побіг до себе. –І що вона питала?

-Пробач, що ляпнув при Саші..- я протер очі і продовжив. –Вона розпитувала, чому ми розійшлись і дуже часто згадувала тебе у своїх розповідях. Вона дуже сумує за тобою, і вашими посиденьками.

-Що ти сказав їй про, чому ми не спілкуємось? – Даша відклала книгу в бік і повністю повернулась до мене.

-Сказав, що це не зрозуміле розставання, причину якого я і до цього часу не розумію. – я натягнув посмішку.

-Ти кинув мене! – заперечила дівчина.

-Даш, я говорив тобі, що в мене інакша думка на все це. – піднявся з дивану, поправляючи свій гольф. –Якщо в тебе з’явиться бажання, ми поговоримо це пізніше. Але зараз, я обіцяв Саші, побути із ним. Пробач.

Я кивнув і пішов до хлопця. В кімнаті в нього стояв великий стенд із різними фігурками Lego. Я навіть порахувати не міг, скільки їх там було. Також в кімнаті були великий стіл, на якому стояли ноутбук і багато різних фігурок героїв мультфільму та кіно, ліжко, турнік, якісь ще іграшки й невеличка шафа для речей.

Вся квартира була у світлому кольорі, який був дуже приємний для ока. Повсюди були вазони, свічки й гірлянди. Даша дуже постаралась над декором. Я, як архітектор за освітою, був вражений цим.

-Як давно ти колекціонуєш усі ці фігури? – підійшов до стенда, здається він того ж зросту, як я.

-Як тільки мені почали дарувати Lego. – хлопець посміхнувся і дістав якийсь корабель. –Я сам його складав. Він мій улюблений.

-Ти великий молодець! – як в такому юному віці, він міг скласти таку велику фігуру? Я у своєму віці навіть маленьку машинку не складу. –Якщо хочеш, ми можемо з’їздити у світ іграшок, і ти вибереш собі нові набори.

Від почутого, його очі загорілись він від пригнув, обіймаючи мене за руку. Я готовий купувати це Lego йому кожного дня, лиш би ця дитяча посмішка ніколи не зникала з його лиця.

-Дякую велике, Давид!! – він ще більше притиснувся до мене. –Я піду мамі розповім, добре?

-Авжеж. Я можу подивитись інші фігурки?

-Так! – дочулось відлуння з іншої кімнати.

Я обійшов всю кімнату, оглядаючи цю дитячу атмосферу. В моєму дитинстві я тільки мріяв про таку кімнату, про свою кімнату в домі мами. Але як опинився в Рустама, він тільки і робив, що намагався мене купити за іграшки, кімнати, техніку і так далі. Добре, що я правильно навчився розставляти свої пріоритети, і так і не продався за гроші.

Я підійшов до інших полиць, де лежали боксерські рукавиці, здається Саша захоплюється боксом. Похвально. Я посміхнувся і дістав їх, оглядаючи чи хорошої якості вони. Темно зелений колір, хакі. Що ж.. в кімнаті і правда багато цього кольору. Напевно, це його улюблений.

Я поклав на місце рукавиці, але ненароком зачепив одну із папок. Чорт. Завжди, я якийсь рукожоп. Я опустився на коліна і прийнявся складати усі папери назад в теку, але несподівано в мої очі кинула одна із грамот синього кольору.

-Нагороджується Малишев Олександр за друге місце зі змагань з боксу у місті Львів… - Малишев? Якщо я не помиляюсь прізвище Сергія – Костюк. Чи все ж таки це не його син? Чий тоді?

Я поклав грамоту до інших і перегорнув сторінку, роздивляючись і інші похвальні листи хлопця. Їх і справді було досить багато і усі різні: червоні, жовті, зелені, блакитні, і всі за різні місця. Це добре, що він не стоїться на місці і постійно навчається, навіть якщо іноді програє і займає нижчі місця. Це важливо для саморозвитку. Не завжди потрібно займати саме перше місце – це розслабляє.

Я знову поскладав усі грамоти разом, але залишились ще декілька паперів, серед яких були ксерокопії свідоцтва про народження, паспорт Даші і інші документи. Нарешті я подивлюсь, хто ж батько Саші!

-Малишев Олександр Давидович? Що? – я Сашин батько? Як?