Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

Іншим разом князь Олександр, ймовірно, інакше відповів би на зауваження священика, але зараз він вирішив змовчати, і тільки докірливі погляди виказували його невдоволення. Отець Маркоз прекрасно розумів, що його слова не до душі князю, але, немов не помічаючи цього, продовжував:

— Знай, княжиче, що ми прокинемося і восторжествуємо. Добро подолає зло, але мстити ми не будемо. Християнській чесноті не личить помста. Що було, то не повториться, сину мій, — вже відверто заявив священик, — і не будемо про це згадувати. Попросимо у милосердного Бога прощення й оберемо новий шлях. Тоді побачиш, що і небо вчасно посилатиме дощ, і земля в достатку даватиме плоди; істина і доброчесність запанують серед людей.

— Дай Бог, дай Бог! — повторив князь, але було помітно, що це побажання нещире.

— Час схаменутися і слова втілити в справи, — повчально промовив отець Маркоз, але не закінчив своєї фрази. Здригнувшись, він почав придивлятися до чогось, що відбувалося у дворі. А там проходив кремезний чорнобородий чоловік. Голова його була обв’язана башликом, ззаду за паском стирчав пістоль. Незнайомець попрямував до стайні. Досвідченому оку священика він здався підозрілим.

— Звідки цей чоловік? Хто він? — запитав отець Маркоз.

Князь Олександр, подивившись у двір, зблід, але постарався не видати свого хвилювання.

— Це наш родич.

— Певне, нетутешній.

— Так. Він з Одіші, — відповів князь після невеличкої паузи.

— А-а... ось як, — багатозначно промовив священик і, суворо глянувши на князя, додав: — але по обличчю бачу, що недобра ця людина.

— Мати вже прокинулася, отче, — майже запобігливо сказав князь, швидко встав і пішов у будинок; Олександру більше нічого не залишалося робити, — він не міг далі витримувати гнівний погляд священика.

«Ну, тепер мені зрозуміло, що тут затівається! — подумав священик і рішуче провів рукою по білій бороді. — Невже знову притягли якогось нещасного? Нічого... зараз побачу княгиню і все з’ясую. І нехай всохне рука отця Маркоза, якщо він причастить дружину князя, перш ніж дізнається, що тут діється. Княжич мене ніколи не любив, недарма він син свого батька; але сьогодні я прочитав на його обличчі не тільки ненависть, але й повну розгубленість. Господи, будь мені опорою і захистом, зміцни мій дух!» — молився про себе священик. У цей час з кухні до нього долинули голоси.

— Ой-ой, безбожники, нелюди! — голосила стара няня. — О, гріх який... Де ж їхнє серце?!

Кілька жінок говорили одночасно. До кухні було досить далеко, і отець Маркоз розчув лише окремі слова няні, але і цього було достатньо: він зрозумів, що в будинку відбувається щось таємниче, пов’язане з появою чорнобородого мегрела.

«Невже князь, поклявшись мені, що він давно не займається такими справами, знову взявся за своє? — з гнівом подумав священик. — Та нічого, розплати чекати недовго: наближається судний день!»

VI

Княгиня прокинулася, Олександра ніде не було видно. Служниця запросила священика до покоїв, і він увійшов у будинок.

Кімната, в якій лежала княгиня, була невеличка. Маленьке вікно ледве освітлювало її. Біля стіни на тахті, під шовковою ковдрою, лежала княгиня Родам. Перед тахтою був розстелений дорогий стамбульський килим. Біля ліжка хворої на високій тринозі лежав молитовник, надрукований цивільним шрифтом, і стояв маленький срібний свічник з саморобною восковою свічкою. Біля хворої нікого не було.

Увійшовши до кімнати, отець Маркоз прочитав коротку молитву і неквапливо привітав хвору.

— Іагундісо, — слабким голосом покликала княгиня, — подай пастирю стілець.

Священик сів, оглянув кімнату, помітив молитовник і співчутливо запитав хвору:

— Що з тобою, пані? Мене дуже турбує твоя хвороба. Молю всеблагу Богородицю про твоє одужання.

— Дякую, отче. Я почуваюся дуже погано, тому і довелося потурбувати тебе. Хто не знає: життя і смерть — справа однієї хвилини, — тихо промовила Родам.

Отець Маркоз зі співчуттям подивився на хвору і ласкаво відповів:

— Так, так, княгине. Я радий, що у важкі хвилини ти звертаєшся до Бога. «Я кличу до мене, і я почую голос твій!» — сказав Господь. — Не сумніваюся, що Бог почує і тебе, якщо ти щиро звернешся до нього.

— Я почуваюся дуже слабкою, отче.

— Господь зміцнить слабких і перетворить у порох сильних. Слухайте слово Господнє, бо добрий він і милостивий на віки вічні, — підвівши очі до неба, промовив Маркоз.

— Ох, отче, здається, і Богу набридли наші гріхи.

— Приховувати нічого, княгине, гріхи наші великі, — перервав її священик, — хіба гори і долини, море і суша, статки невірних і халупи, які дали притулок нещасним удовам, не волають про гріхи наші!

— Ти знаєш мене, отче. Я ж не раз відкривала тобі душу на сповіді... Господу Богу добре відомо про мої муки і страждання... — сльози покотилися з очей княгині, і вона не змогла продовжувати.

— Здається, і ти мене добре знаєш, княгине! Минуло сорок років звідтоді, як я тебе обвінчав. Тобі відомо, скільки я мав неприємностей за цей час, скільки було проти мене змов, навіть у твоїй родині. Але я завжди був і буду вдячний тобі, тому що впевнений: якби не ти, мене вже давно не було б на цьому світі. Так відплатиться тобі за це сторицею! Я вірю, що ти щиро страждала, коли бачила неправедні справи в своїй сім’ї, які чиняться твоїми близькими. Великою має бути скорбота, яку відчувала ти, чесна дружина і мати, знаючи, що твій чоловік і син давали притулок викрадачам, які займаються продажею побратимів у країну невірних. Та настали інші часи: Господь змилувався над нами і послав нам захисника. Ти ж усвідомлюєш, який суворий наказ видав цар проти тих, хто займається работоргівлею? Сподіваюсь, що наказ цей не залишиться гласом волаючого в пустелі. Це вже й зараз відчувається. Нині сіяч майже без побоювання йде сіяти, а лиходій, охоплений страхом, ховається. Я сподівався, що така зміна обрадує тебе. Але, на жаль, я бачу, що, навпаки, — ти занемогла, плачеш і стогнеш. Недуга твоя особлива, і викликана вона не тілесними стражданнями! Скажи мені, що за причина твоєї хвороби, не приховуй нічого!

Княгиня гірко заплакала.

— Тобі важко відповісти: сльози заважають, — спокійно продовжував священик. — Нічого! Сльози — то велика розрада, вони полегшують душу. Чи можу я сам відповісти на своє запитання? Гаразд, я не стану турбувати тебе, сам відповім. Ти ж знаєш, княгине, що від моїх очей нічого не приховати! Але ти все ж повинна сказати мені: хто цей чорнобородий мегрел, який завітав до вас у гості? Без сумніву, це недобра людина!

Княгиня глянула на священика заплаканими очима.