Реквієм для листопаду - Дзвінка Валентинівна Матіяш
Тендітна жінка з ніжними руками наливає в горня молоко з поліетиленового пакета. Рука в неї здригається, і молоко розливається по столі. Вона бере рушничка, щоб його повитирати, і не наважується, бо раптом їй здається, що це біле озеро, і вона згадує про молочні ріки, які десь течуть, і береги, що пахнуть молоком і медом, і бачить, як у неї зі столу ллється тоненька цівочка молочної ріки й молочні краплі падають на підлогу. Це молочний дощ. І вона думає про те, що невдовзі їй доведеться самій переходити молочну ріку босоніж, бо перед такими ріками роззуваються і нічого не переносять із собою, і завжди переходять поодинці, бредучи по коліна в молоці, чи по пояс, або навіть по шию — залежно від того, кому яка ріка випаде. І вона думає, що іще треба буде помити ноги — перш ніж переходити. Не можна заходити у молочні ріки із брудними ногами.
«З очей у мене цвіте ромен,» — Дарина застеляє ліжко і тихенько наспівує собі цей рядок. Багато разів, поки в роті не стає терпко, голос не почне хрипнути, а руки втомляться безконечно розправляти й розгладжувати складки покривала. І знає, що насправді воно так і буде колись. Коли саме — невідомо, ще не зараз, але згодом. Щось ростиме над нею, дерево чи трава. І з нею може статися так само — з очниць проростатимуть квіти. Принаймні вона хотіла би, щоби це були квіти.
У роті з'являються ранки, які не заживають. І тоді жувати стає боляче й неприємно. Починаєш думати, що, може, це ознаки інших хвороб — затяжних і осінніх. Кімната в мене пахне тепер осінню, дощами й недугами. Ще можу їсти свіжий хліб, від нього мені не боляче. Так і мусило би статися, бо все це починається так несподівано. Від цього, правда, дуже незатишно — від цих маленьких ранок, від тріщин, що появляються в роті; моє тіло тріскається, як пересохла земля, воно пересихає і стає ніби нетутешнім. Тіло моє говорить до мене своїми тріщинами. Воно втомилося, бо я його не жалію, я ще себе виснажую, бо мені треба багато зробити, багато запам'ятати. Я думаю, що треба щось від себе залишити. І малюю свої долоні на великому аркуші паперу, бо якщо треба від себе щось залишати, то чому б не залишити саме долоні, свої руки, бо я багато роблю руками, бо в мене руки постійно працюють. І я малюю свої почервонілі долоні, порізані тріщинами ліній та каналами вен — вони глибоко під шкірою, але я все одно їх бачу. І пишу в кутку, що це мої долоні, і той, хто мав би щодо цього сумніви, завжди зможе це прочитати. Хоча я могла би написати «Це не мої долоні», — і то також була би правда. Тільки не знаю, чи хтось би про це написав — як про ту магрітову люльку. Хоча про руки завжди можна писати, руки дуже багато значать самі по собі. Але хотіти, щоб хтось написав про мої руки — то вже надто зухвале бажання. Я чіпляю аркуш перед собою на стіну і роздивляюся карту своїх рук, і не знаю, чи багато можу звідти дізнатися про себе — такого, чого би я ще не знала. «Смерть радісна,» — я хапаю ротом відлуння цих слів, а потім прикріплюю їх до своїх червоних долонь, намальованих для того, щоби про все пам'ятати. І про це також.
Жінка зі шкірою, що скидається на риб'ячу луску, пробирається до входу в метро. її тіло, звинне й блискуче, вигинаючись, вклинюється між перехожими, протікає між ними. Вона майже біжить, коли простору навколо неї стає більше, гучно ковтає густе повітря, захлинається ним, притискає до грудей торбинку й закашлюється. Жінка-риба кашляє і на ескалаторі. Це тому, що тут немає води, і вона починає задихатися, — думає Дарина й ховає в кишеню срібну лусочку, що відпала з ліктя жінки-риби. Сьогодні увечері вона покаже її Маркіянові, коли розповідатиме чергову історію.
По вулиці йде дівчинка-підліток із висолопленим язиком. Це могло б виглядати смішно або ж безглуздо. Але, здається, виглядає так, як має бути. Так, ніби по вулицях постійно ходять дівчатка з висолопленими язиками. Вигинають язики, ворушать ними, намагаються дістати кінчика носа. Або смакують язиком повітря. Перехожі не озираються їй услід і не крутять поблажливо пальцем біля скроні. Язик дівчинки витанцьовує тільки йому одному відомий танець. Я куштую світ, я куштую світ, я куштую світ. Я смакую світ, я смакую світ, я смакую світ. По-справжньому пізнати те, що нам не належить. Бути такими, якими нам хочеться.
Не могти повичищати бруд з-під нігтів. Тому що він не вичищається. Нігті ламаються, розшаровуються, як листкове тісто, і з ними так само Дарині не вдається нічого зробити: надати їм форми, обпиляти, відполірувати, щось іще, аби вони виглядали гарно. Вона думає, що якби хотіли скласти про неї думку, подивившись на її нігті, то ця думка була би погана. Але, може, так на краще, думає Дарина. Навіщо мені спілкуватися з людьми, які судитимуть про мене за моїми нігтями? І думатимуть про мене погано, коли дивитимуться на мої нігті.
Людська хвиля заносить Дарину у вагон метро. Затиснута між незнайомими людськими тілами, вона заплющує очі — щоб уникнути небажаних прискіпливих чи байдужих поглядів. Чужа між чужими, чужі очі, чужі плечі, чужі руки. Люди в метро найбільше бояться чужих очей — більше, ніж чужих рук. Ховають очі від очей, намагаються зберегти власний простір, відсторонитися від інших. Це дуже добре — берегти власний простір у метро руками, ногами, очима... Стискатися так, аби займати якомога менше місця. У метро поважати свободу іншого — означає не дивитися йому у вічі. Тому треба вдавати, що в тебе зовсім немає очей. Дивитися понад людськими головами, зачіпаючись поглядом за яскраві реклами над дверима та вікнами. Але Дарина просто заплющує очі — і її більше тут немає.
Дарина любить запах тунелів метро — вони їй пахнуть землею.
