Українська література » Сучасна проза » Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр

Читаємо онлайн Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр
своїх мареннях люди, що вмирають у пустелі від спраги. Борис спробував уявити собі, що він марить. Кімната, багрове світло, плюскіт — все це марення, зараз він опиниться в пустелі, на піску, в пробковому шоломі, насунутому на очі. Раптом перед ним постало обличчя Матьє. «Чудасія, — подумав собі він, — чоловіків я люблю більше від жінок. З жінкою я й на чверть не такий щасливий, як із чоловіком. Але я нізащо у світі не хотів би спати з чоловіком». Він з радістю подумав: «Ченцем, ось ким я стану, коли покину Лолу!» Він відчув себе сухим і чистим. Лола плигнула в ліжко й обняла його. Вона пестила його чуприну, запала довга мовчанка. Борис вже бачив, як кружеляють зорі, аж Лола заговорила. В цій багровій ночі її голос видавався химерним.

— Борисе, в мене нікого немає, крім тебе, я одна в цьому світі, люби ж мене, я хочу думати тілько про тебе. Коли я думаю про своє життя, мені хочеться піти й утопитися, мені потрібно думати про тебе цілий день. Не зраджуй мене, любове моя, не завдавай мені болю, ти все, що в мене зосталося. Я в твоїх руках, любове моя, не роби мені боляче, не роби мені боляче, я сама-самісінька!

Борис зненацька прокинувся і з цілковитою ясністю усвідомив, що відбувається.

— Якщо ти й сама, то це тому, що тобі воно до вподоби, — спокійно відказав він, — бо ти гордовита. Якби не це, то ти б покохала старшого від себе чоловіка. Я надто молодий і не можу завадити твоїй самоті. В мене таке враження, що тим-то ти мене й обрала.

— Не знаю, — сказала Лола, — я палко тебе кохаю, це все, що я знаю.

Вона жадібно стисла його в обіймах. Борис іще чув, як вона каже: «Обожнюю тебе», а тоді геть провалився в сон.

ІІІ

Літо. Повітря було густе і тепле; Матьє простував посеред вулиці, під безхмарним небом, його руки метлялися, немов би розгортаючи важкі позолочені штори. Літо. Літо для інших. Для нього ж починався чорний день, що, звиваючись, триватиме аж до вечора, якийсь похорон на сонці. Адреса. Гроші. Треба гасати по всьому Парижу. Адресу дає Сара. Гроші позичить Даніель. Або Жак. Він уявляв себе вбивцею, відблиск цього марення залишався в глибині його очей, розчавлених сліпучою навалою світла. Вулиця Деламбр, 16. Це тут; Сара мешкала на шостому поверсі, й ліфт, звичайно ж, не працював. Матьє піднявся пішки. Потойбіч зачинених дверей жінки займалися хатніми справами, у хвартухах, пообв'язувавши голови рушниками; для них теж починався день. Який буде цей день? Матьє трохи захекався, натискаючи кнопку дзвінка, він подумав: «Треба займатися ґімнастикою». Він тоскно подумав: «Отак я й кажу собі щоразу, коли піднімаюся східцями». Він почув дрібну ходу; лисий чоловічок зі світлими очима, усміхаючись, відчинив йому двері. Матьє впізнав його, це був німець, еміґрант, він часто бачив у кав'ярні «Дом», як той побожно смакує каву зі сметанкою або сидить за шахівницею, не зводячи очей із фіґур і облизуючи товсті губи.

— Я хотів би бачити Сару, — сказав Матьє.

Чоловічок споважнів, уклонився, клацнув підборами; у нього були фіолетові вуха.

— Веймюллер, — з готовністю сказав він.

— Делярю, — байдуже відказав Матьє.

Чоловічок знову люб'язно усміхнувся.

— Заходьте, заходьте, — мовив він, — вона внизу, в майстерні, буде рада вам.

Він запровадив його до передпокою і кудись подріботів. Матьє пхнув зашклені двері і ввійшов до майстерні Гомеса. На майданчику внутрішніх східців він зупинився, засліплений світлом: воно потоками струменіло крізь великі закурені вітражі; Матьє закліпав очима, в нього боліла голова.

— Хто там? — пролунав Сарин голос.

Матьє перегнувся через перила. Сара сиділа на дивані в жовтому кімоні, він бачив, як просвічує її череп крізь рідкі прямі коси. Навпроти неї немов би палав смолоскип: руда голова брахіцефала… «Це Брюне», з досадою подумав Матьє. Він не бачив його вже з півроку, та не мав ніякого бажання зустріти його в Сари: це було надто вже обтяжливо, їм треба було багато сказати одне одному, поміж ними була дружба, яка вже кінчалася. Крім того, Брюне приносив із собою повітря зовнішніх просторів, цілий світ, що звик до бунтів і насильства, до фізичної роботи, до постійних зусиль і суворої дисципліни: йому не слід було чути ганебну, альковну таємничку, яку Матьє хотів довірити Сарі. Сара підняла голову й усміхнулася.

— Добридень, добридень, — сказала вона.

Матьє й собі посміхнувся: він бачив згори це плескате негарне обличчя, спустошене добротою, а під ним важкі зів'ялі груди, що до половини виглядали з кімона. Він поспішно зійшов униз.

— Яким вітром сюди вас занесло? — поспиталася Сара.

— Мені потрібно дещо запитати у вас, — відказав Матьє.

Сарине обличчя зашарілося від задоволення.

— Все, що захочете, — сказала вона.

І додала, радіючи з утіхи, яку вона розраховувала йому принести:

— Знаєте, хто в мене?

Матьє обернувся до Брюне і потис руку. Сара огортала їх розчуленим поглядом.

— Привіт, старий соціял-зраднику, — мовив Брюне.

Попри все Матьє радий був чути цей голос. Брюне був здоровецький, міцний, із повільним селянським обличчям. Вигляд у нього був не дуже люб'язний.

— Привіт, — сказав Матьє. — А я вже думав, що ти помер.

Брюне нічого не відповів, а тільки зареготався.

— Сядьте біля мене, — жадібно сказала Сара.

Вона мала зробити йому послугу і знала це; тепер він був її власністю. Матьє сів. Малий Пабло грався кубиками під столом.

— А як Гомес? — поспитав Матьє.

— Як завжди. В Барселоні, — відказала Сара.

— Були якісь звістки від нього?

— Минулого тижня. Описує свої подвиги, — з іронією сказала Сара.

Очі Брюне зблиснули.

— Ти знаєш, що він став полковником?

Полковником. Матьє подумав про чолов'ягу, котрого зустрів напередодні, й серце його стислося. От і Гомес туди подався. Якось він дізнався із «Парі-Суар» про падіння Іруна і довго ходив туди-сюди по своїй майстерні, куйовдячи пальцями темну чуприну. Потім без картуза і в одному піджаку спустився униз, ніби для того, щоб купити цигарок у кав'ярні «Дом». Й не повернувся. Кімната лишилася в тому стані, в якому він її покинув: незавершене полотно на мольберті, а на столі, серед слоїків із кислотою, мідна пластина із незакінченим ґравіруванням. Картина і ґравюра зображали місіс Стімсон. На картині вона була гола. Матьє знову згадав її, п'яну і чудесну, як вона хрипким голосом виспівує в обіймах Гомеса. Він подумав: «А все-таки з Сарою він поводивсь, як негідник».

— Вам відчинив міністр? — весело поспиталася Сара.

Їй не хотілося говорити про Гомеса. Все вона прощала йому, — зради, гулянки, жорстокість.

Відгуки про книгу Шляхи свободи. Зрілий вік - Жан-Поль Сартр (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: