Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
Париж. Ніч. Оце життя! Почувався старшим років на десять і легким мов ластівка. Я не очікував такого натовпу на вулицях і в кафе. Бульвар Сен-Мішель наче роївся. Здавалося, люди просто насолоджуються життям. Спершу я боявся, щоб мене не викрили. Але ніхто й не глянув на мене, бо я мав значно старший вигляд і скидався на пересічного студента. Я запхав руки до кишень та відкотив комір куртки. Десь із глибини тротуару набережної Ґран-Оґюстен долинала музика. То Карл Перкінс виривав з обіймів сну тих, хто встиг так рано лягти. Я подзвонив у двері. Їх відчинила молода незнайомка. Струнка, пропорційні риси обличчя, досить коротке чорняве волосся, здивовані карі очі та злегка глумлива посмішка. Вона відступилася, щоб дати мені пройти. Заледве я переступив поріг, як прибіг П’єр і взявся нас знайомити:
— Знайомий із моєю сестрою, дурнику?
Я щось пробурмотів у відповідь.
— Сесіль, знайомся, це Мішель — найкращий гравець у кікер на всьому лівому березі. Він зовсім як ти. Ніколи не випускає з рук книжки. Сесіль пише дипломну з філології. І вона обожнює Араґона, уявляєш? Араґона!
На її обличчі промайнула посмішка. Вона миттю розвернулась і злилася з юрбою, що танцювала рок під «Hound Dog»[40].
— Не знав, що в тебе є сестра.
П’єр поклав руку на моє плече та почав з усіма знайомити, розповідаючи, що я його найкращий друг. А за ним навздогін носилися дві колишні, ще й новенька. Від нього тхнуло алкоголем і куривом — дим від кубинської сигари, купленої в Женеві, він пускав мені просто в обличчя. П’єр запропонував велику сигару та склянку віскі. Я відмовився. Одна з його колишніх тримала напоготові пляшку, щоб підлити за нагоди. Він серйозно на мене подивився:
— Я радий, що тобі вдалося прийти, Мішелю. Чи можу я попрохати тебе про послугу?
Я миттєво запевнив, що він може просити про що завгодно. П’єр їде до Алжиру надовго і не знає, коли взагалі повернеться. Щонайменше за рік, то точно, а може, пізніше. Службову відпустку в метрополію скасовано. Словом, він хотів довірити мені справжній скарб. Він стверджував, що я єдиний зможу про нього гідно подбати до повернення власника. Я був проти: відповідальність надто значна. Але П’єр обірвав мої відмовляння й поклав руку на дві коробки рок-платівок. П’ятдесят дев’ять, якщо бути точним. Дорогоцінні американські надбання. Я так і закляк із роззявленим ротом.
— Шкода, якщо ніхто ними не насолоджуватиметься. Я не буду бавитися в героя війни, лише напишу рукопис і за першої ж нагоди миттю звільнюся зі служби! А за півроку вже буду тут. Є в мене одна ідейка.
Я запропонував скласти список довірених мені альбомів, але в цьому не було потреби. П’єр знав їх напам’ять.
— Я зможу позичати їх Франкові?
Він затягнувся, знизав плечима і зібрався був іти. Але я не відступив.
— Та мені пофіг!
Я підбіг і запевнив, що він може цілковито на мене покластися.
— До речі, любиш наукову фантастику, дурнику?
Він заскочив мене зненацька. Я не розумів, до чого це він. І заперечно мотнув головою.
— Знаєш Бредбері?
Мені довелось зізнатися у власному невігластві. Тоді П’єр хапнув книжку й запхав мені до кишені.
— Найкращий роман, який мені коли-небудь доводилося читати. Серйозно.
Тільки-но я взяв книжку до рук, як миттю закляк: між солодкими парочками під сопливу мелодію «The Platters»[41] Сесіль танцювала в обіймах Франка. До всього вони ще й палко цілувалися. Я перевів погляд на П’єра в очікуванні його нападу з подальшим побиттям Франка. Але його це, здається, навіть тішило. Отут я запанікував:
— П’єре, не сердься на нього.
Він наче не почув і гукнув того хлопця, що тримав платівку:
— Досить уже слоуфоксів!
Потім суворо наставив на мене пальця:
— У новому світі страчуватимуть тих, хто не танцює рок!
Жвавий рок розпорошив ватний шарм моменту. Раптом мене помітив Франк. Він одразу до нас кинувся, схопив мене за руку й неабияк затряс:
— Що ти тут робиш, чорт забирай!
П’єр безцеремонно втрутився:
— Дай йому спокій! Сьогодні в нас свято.
Франк був розлючений, але відступив. Підійшла стривожена Сесіль. П’єр і далі нас знайомив. Вона глянула на Франка:
— Не знала, що в тебе є брат.
Він схопив її за руку та потягнув танцювати. Тим часом П’єр спорожнив склянку і крізь туман в очах пробурмотів:
— Сьогодні всі щось говорять, але зовсім не думають.
На своїй першій вечірці я почувався ентомологом, що досліджує колонію досі не відомих мурашок. Я просиджував штани, п’ючи горілку з апельсиновим соком, від якої в мене запаморочилося в голові. Сусід запропонував свої «Буаяр Маїс»[42], і я викурив одну. На жаль, я закашлявся від першої ж затяжки. Франк мене проігнорував. Сесіль часом мені всміхалася. Близько півночі я вирішив, що час додому. П’єр валявся на канапі п’яний як чіп. Мені досі варто брати його альбоми? Він пішов на такий жест добряче напідпитку. Коли отямиться, то, вірогідно, передумає. Тож я зник так, що ніхто й не помітив.
Я повернувся тією самою дорогою. І з такою ж обачністю відчинив затильні двері, так само сторожко піднявся сходами. Удома було тихо, батьки спали. Я увійшов до кухні, освітленої єдиним місячним променем, що пробивався крізь кватирку. Тримаючи взуття в руках, я безшумно замкнув двері на ключ і вже був розвернувся, щоб хутко піти до себе, коли раптом увімкнулося світло. Мама стояла простісінько переді мною. Заледве я встиг поворухнутися, як вона дала мені такого дужого ляпасу, що я аж крутнувся довкола себе. Вона щосили повалила мене на долівку. І тут я дістав найбільшої прочуханки за все життя. Вона била так сильно, як сильно за мене боялася. Вона кричала і при цьому лупцювала мене руками та навіть ногами. Я скрутився й намагався не рипатись. Але вона не спинялась. Я думав, віддам Богу душу, так сильно вона гатила мене по голові. Дісталося і батькові, який намагався її відтягти. Йому знадобилася вся сила, щоб завадити їй мене покалічити. Врешті татові вдалося її приборкати та відвести вбік. Раптом у неї почалась істерика.
— Сусіди почують! — надривався тато.
Це її вгамувало. Він буквально заштовхнув мене до кімнати та грюкнув дверима. Далі я чув, як мама жалілася на невдячність чоловіків загалом і власних синів