Молоко з кров'ю - Люко Дашвар
Маруся Стьопку за плечі взяла, відсторонила.
— Годі… Тепер йди…
— Марусько, я тебе люблю, — прошепотів відчайдушно.
— Дивись мені! Люби! — наказала.
У сусідній кімнатці уві сні зітхнула Орися. Німець перелякався до смерті й вискочив у вікно. Скільки разів пізніше він отак плигав у нічну темряву Марусиного двору? І не згадати тепер.
Коли німцю тільки виповнилося чотирнадцять, каліка Григорій зліг і вже не підвівся. За життя не чіплявся, а помирав важко, наче чиїсь гріхи відпрацьовував. Хрипів на ліжку біля вікна і все кликав Ксанку. Рокитнянські баби взяли його під свою опіку, гнали Стьопку з хати, мовляв, не рви душу, дитино, все одно не допоможеш, та німець усе сидів біля батька як прив'язаний, аж доки одного пізнього вечора Григорій не розплющив очі й не прошепотів тихо та чітко:
— Сходи… До рибки… своєї…
— А й то, — підхопили баби, передчуваючи близький кінець. — Сходи, Стьопо, на ставок… Чого у хаті скніти? Риби наловиш, тата порадуєш…
Скільки разів після смерті батька Стьопка все думав і думав над останніми його словами і ніяк не міг збагнути їх прихованого змісту, бо ж не знав каліка про Марусю. Ніхто не знав.
— Добре… Піду… — підвівся.
Тітку Орисю побачив біля дверей, засоромився, голову опустив:
— Я швидко…
Місяць збурював чорну ніч холодним білим сяйвом, гасив зірки, торкався верхівок дерев та дахів, і здавалося, зірки померкнуть, дерева і дахи зараз запалають таким самим білим вогнем, стануть попелом і навіки розтануть у темряві, залишаючи володарювати у безкраїй пітьмі тільки холодне жорстоке світило.
Стьопка дійшов до бузкового куща, побачив у відчиненому вікні постать — бліді, аж блакитні, голі руки,
плечі… І намисто — аж чорне в місячному світлі. Зітхнув гірко і вперше пішов до Марусиного вікна не ховаючись. Заскочив у кімнату, впав на підлогу під вікном, прошепотів:
— Марусю… У мене батько так сильно хворіє… А як помре?
— Одужає, — Маруся присіла поруч, притулилася до німця.
— А як помре?.. Мене ж тоді, в інтернат… від тебе.
— Ні!
З двору почулися кроки. Стьопка напружився, на Марусю перелякано зиркнув.
— Не руш… — прошепотіла, до вікна стала. — Мамо?
До вікна підійшла заплакана Орися.
— Грицько Барбуляк помер, — сказала.
Маруся завмерла. У кімнаті під вікном у її литку вчепився Стьопка Барбуляк, стис щелепи, аж звело, щоб не закричати.
— Я до Старостенка… — схлипнула Орися — Повідомити. А ти, доню, біжи до баби Чудихи… Скажи, хай іде до Барбулякової хати та хоч якусь молитву над покійним прочитає…
— Не піду…
Орися зиркнула на доньку здивовано.
— Е, дівко! Не час примхами розкидатися. У людей горе…
— Не піду, — прошепотіла вперто.
— Та що з тобою, Марусю?! — розсердилася Орися. — Ану гайда мені до Чудихи!
— Не піду! — відчайдушно вигукнула. — …Боюся!
— Тьху на тебе! Боїться вона… — махнула рукою Орися і побігла з двору.
Маруся провела матір поглядом, нахилилася до німого, закам'янілого німця, що так і сидів на підлозі, учепившись їй у литку. Погладила по рудому волоссю. Затримала подих, наче подихом могла поруйнувати раптову незбагненну гармонію…
— А дай-но… — рукою до ґудзика на сорочині.
Здригнувся, глянув на неї безпорадно, як дитя мале.
Розстібнула… Поруч із німцем на підлогу сіла. Брови звела — думає… Видихнула.
— А дай-но… — затремтіла. Потяглася до нього. Торкнулася вустами голої шиї.
Напружився… Окуляри зняв — диво! Усе розпливлося навкруги, тільки Марусю бачить, та чітко, ніби найкращі окуляри на носі. Рукою — по чорних косах. На плечі зачепився за якусь лямку, смикнув — легка сукня сповзла, залишила на голих грудях тільки червоні намистинки. Маруся дивно всміхнулася обережно взялася за червоні коралі. Намисто напнулося… Вона припала до Стьопки і накинула намисто на його шию: одне на двох, хомут-доля. Впряглися — тягніть! Далі, ніж на подих, — не відійти. Ближче, ніж зараз, — не буває.
Намисто врізалося німцю в потилицю, та він не відчував болю. Як у нереальному сні намисто тягло його на підлогу на Марусю — таку перелякану й таку відважну. Розлетілася одежина, цвіркуни за вікном раптом замовкли, і весь світ став єдиною первозданною силою, допомагаючи двом юним створінням здолати незрозумілий, радісний, відчайдушний страх.
Німець раптом відчув себе неймовірно сильним. Він не розумів та й не намагався зрозуміти, звідки взялася ця велетенська сила, що змушує його діяти не полохливо, а впевнено і ніжно в одному ритмі з сердцебиттям.
Коли врешті відірвався від Марусі, побачив на підлозі кров. А на Марусиних очах — сльози. Перелякався.
— Марусю. Я тебе скривдив?
— Ні, — прошепотіла.
— Кров… — перелякався ще більше.
— Так буває…
— А плачеш?..
— Отака дурна! — засміялася тихо. — Серце радіє, а я плачу…
Німець раптом згадав слова тітки Орисі під вікном. Батько… На Марусю винувато глянув.
— Біжи, — прошепотіла. — Та дивись… На інтернат щоби не погоджувався…
Німець стрибнув у вікно і, перш ніж ноги торкнулися землі, відчув незбагненну свободу польоту. Задер голову — місяць зник, як і не було. На все небо сяяла одна зірка.
— Втечу! Хоч на край світу мене відправляйте — все одно втечу. Мені з Рокитного не можна — похмуро відказував Стьопка голові Старостенку, коли каліку Барбуляка поховали і постало питання — що робити з його сином.
Старостенко побурчав, побурчав, але опікунство над неповнолітнім Стьопкою оформив за усіма правилами.
— Це ж не війна, щоби хлопця в інтернат пхати, — пояснив дружині. — Поживе з нами трохи.
Але Стьопка переїжджати до голови відмовився навідріз. Сам порався у батьківській хаті, та так справно, що за півроку голова вже не бігав щодня перевіряти, як там його підопічний. А що? Нормально — удень до школи і в тракторну бригаду допомагати, уночі, кажуть, на ставках рибу ловить.
Як вісімнадцять стукнуло й у військкоматі поставили хрест на бажанні Стьопки послужити в армії і, може, хоч тим довести, що дарма рокитнянці його німцем дражнять, він перестрів Марусю на вулиці та сказав:
— Марусю! Може, давай і вдень зустрічатися? У клуб би там ходили, на танці чи просто… Чого ховатися?
— Я? Із тобою? — розсміялася. — Та ти здурів, німець!
— А чого ж… — хотів спитати, чого ж вночі голубляться, як ті дурні, та не наважився.
— Що це ти? — насупилася.
— Та нічого. —
