Українська література » Сучасна проза » День гніву - Юрій Косач

День гніву - Юрій Косач

Читаємо онлайн День гніву - Юрій Косач
коси, контарі, протазани, сулиці, ратища в мигтінні, у свистінні безжальної криці… кинувся котрийсь до коня, повис на узді, роздер узду й кінь захропів, зайшовся піною… за ногу в стремені шарпнула чиясь рука, вершник завив і гримотом залізного одіння падав-падав на землю… вирла зайшли кров’ю… Страшно крикнув юнак у злотоглаві — й з рота йому зринув струм крови… нога наступила на м’яке… побігли далі… вперед, лиш вперед… де батько, де старший? Вже на греблі старший… дзвякнув розірваний плат броні… змеркло зерцало… метнулись угору руки — хтось з вогняним зівом рани покотився з окопу… золото-золото… рубай панську кість… нанашку… Кирдею, Силуяне. Мокію… бий панське ребесо!..

І поряд — без шапки, в чорній броні — одноокий Кричевський. Здалека майнув Стеткевич… малиновий шлик Морозенка… ще тільки голендери бороняться, батьку… втікають пани… матері їх ковінька… бий, бий, бий!.. За греблею вже січуться… в обозі, мокрий же лоб, Максиме…

Там, за греблею, на тому березі — вплав перейшли, на греблю не могли вже вдертись — Морозенкові корсунці, Нечаєві кальничани, Богунові вінничани, купи Гловацького, Височана, Яськевича, компанії Франкгайма…

Порвані крила гусарії, погублені ратища, ще свист шабель, ще мигтіння срібних бармиць і наручів… Коні грудьми зударились в груди — козацькі тарпани з панськими аргамаками й фарами, з решмами[533] на чолах, садженими сардонами[534] й аспісами, змокрілі від піни кінські клуби, накриті леопардовими шкурами; відкинувши зламані мечі, вершники схопились голіруч за горла, завив гусарин, упавши у твань, під копита, Морозенкова шабля полощеться у віхолі, а рубає навпіл, пан не встигає й зойкнути — секурує Данило Нечай, а з ліска на оболоння, де збіглись, дико іржучи, коні без вершників, туди вниз, до трясовиння, довгим мерехтливим ланцюгом мчать нові навздогін — Перебийносові молойці…

— Алла! Алла!..

Рославець обперся об розчімхану вербу над самою річкою, вже потойбіч. Осідав, ноги підгинались, бачив світ мерклим, так гудючо обважніла нараз голова. В тумульті його смальнув котрийсь із ляхів важким буздиґаном. «Але вмирати не час, не час…»

— Певно, що не час — у такій іграшці, у такій фатизі, магістроньку Римшо…

Римша знов узявся біля нього, гунцвот, — магістр посміхнувся, але через імлу, через димучу завісу:

— Як же там, майстроньку Римшо, як же там…

А Римша волочив його на собі, далі від бойовища, на берег, на м’яку осоку, там він все одно не потрібний, бо вікторія і так вже вікторія…

І пестив його, як дитя, почорнілими від пороху руками, зчорнілий сам на виду, з закопу, з веремії на греблі, з ізручного бою з панами.

— Сам старший, сам пан Богдан повів. За віру, за націю — сказав. Не ляхам, а нам вікторія. Стратили серце пани. Як ударили ми на гребельку, так і луснули панцерні, мов горішок, магістроньку. Щонайвибираніші — Краківський і Сандомирський — полки… Сенюту стягнено з коня… Тарновського-гадюру вбито… в ставах топляться… кінники здаються пішим…

Місріґілинч — єгипетський меч — заяснів у Тугай-бея. Шепшар — у правиці Пірім-аги. Контар — у руці Тимоша Хмельницького, гетьманського намісника при орді. Алла, алла — йде орда. З Перебийносовими зайшла з того боку панів і на лугах між греблею й ставками крешуть панів, секуруючи Морозенка й Нечая.

— Алла, алла!..

Місріґілинч висвічує здаля. В зливі кривих шабель синіє це поле. Татарські місюрки, дротяні юшмани поряд з козацькими шликами. Навздогін панам, поки ніч. Поки ще сіріє день, задимлений день Пилявців.

Рославець, на руках у Римші, заплющив очі. Римша аж знімовнів, такий-бо блідий, такий кволий був його магістр. Але Рославець — так і видно було у вечірньому присмерку — посміхнувся. В цій сонності, в такій дрімоті, чорніючій, як усе це пилявецьке поле, навістило його таке солодке марення. Із світючим лицем схилявся над ним святий Юрій-Тріумфатор, патрон цього війська, їздного й пішого. Його ж це була вікторія, його перемога.

44

Сніговий араб Домініка Заславського, забрьоханий лепом по самі вуха, заіржав, звиваючись на диби. Яспісова збруя загорілась у козацьких ясах, що гриміли там, за баговинням. Тремтіла ніч. Майнуло брязкле й напучнявіле, мов бліде тісто, обличчя Заславського. Губа йому тряслася.

— Вашецю Корсаку, що собі мислите?..

— Реґіментарю, чи не бачите, що-сьте за ганьбу вчинили?..

Й у цього гусарського ротмістра, що виринув із димучої темені, тряслась губа, а над нею колючий вус. З-під шолома аж до щелепи чорнів кривавий вистіг від шаблі.

— Ротмістр Мінор мав наказ відвести війська до Костянтинова, — пискливо вищав князь Домінік, — я нічого не знаю, я здав команду Вишневецькому… Остророга питайтесь… чому я? Мій Боже, о Ісусові рани… чому ж я? Шукайте Конецпольського… Мінор має вивести все військо… О Господи…

— Яке військо, де там, до дідька, військо?..

— Ганьба, ганьба!..

Корсак схопив князевого араба за узду, хотів затримати, але його смальнули шестопером по зап’ястю, добре, що охоронила шкуратяна рукавиця; з темені люто викарячились на нього вельбучні панські вирла; ззаду горіло від пожежі й козацької яси… Матер Деї, що діється?.. Білий араб застогнав, князь Домінік ще мав силу стиснути його острогами й щез у темені, а за ним помчали по топкому полю темні тіні почту. Корсак вирвав шаблю з піхов: скурві сини, штанотруси, дам же я вам, але брат Домінік, бліднучи від порани, показав на видми[535], що височились біля Силявської греблі. Звідти мчали, на плечі Корсаковим недобиткам, мовчазні вершники в гостроверхих шапках.

— Піріс-ага, мості ротмістре… а там Кривоніс… а там болото…

І в’янучі уста єзуїта зашелевіли:

— Під Твою милість прибігаємо…

Цей худенький єзуїт, що весь день учора й цю ніч так хоробро бився поряд з Корсаком, тепер знітився. Він вже не мав снаги. Він вже схилявся, мов квола лозина, до луки сідла й безкровими руками заслоняв обв’язану голову. «Тож ротмістр Мінор обвалився на костянтинівському мосту, а Яреми немає!.. втік… і Конецпольський втік… а там баговиння вислане гусарським трупом… білі хоруговки, мов платки рож… Піріс-ага… а що ж з полками Осташевського? Та ж вони ще боронили силявської греблі?.. Ех… Матер Деї… все пропало… пропало…»

Темінь в’ялилась ядучим димом; з баговиння гостро війнуло сопухом стоячої води; жалісно іржали коні, стогнали люди; а за плечима палала заграва.

— Брате Домініку, це ж кінець! — зойкнув Корсак. — Продали нашу Полонію, за Бакха й Цереру продали….

Ще майнули обличчя останніх жовнірів, сірі й злобні, як ця ядучість диму, що стелилась полем, ще гаснув у темені Домініків шепіт, ще йшли смертно потомлені коні, ув’язаючи в лепі, а ззаду впала свистюча

Відгуки про книгу День гніву - Юрій Косач (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: