Знедолені - Віктор Гюго

— Усе це дурниці — річ не в тім! Ви впізнаєте мене?

20. Пастка

Двері з коридора розчинилися навстіж, і в них з’явилися троє чоловіків у синіх блузах та в чорних паперових масках. Перший, худий, тримав у руках довгий, окутий залізом кийок, другий, здоровенний громило, держав обухом униз сокиру, якою забивають на різниці биків, третій — кремезний і широкоплечий — стискав у руці величезний ключ; таким ключем замикають двері у в’язниці.

Жондрет, мабуть, тільки й чекав цих гостей. Між ним і чоловіком із києм відбулася коротка розмова.

— Усе готово? — спитав Жондрет.

— Усе.

— Де Чепурунчик?

— Юний артист спинився погомоніти з твоєю дочкою.

— Фіакр стоїть унизу?

— Стоїть.

— Він чекає там, де я сказав?

— Так.

— Добре, — мовив Жондрет.

Пан Білий, збліднувши, розглядався навколо, з виразом людини, яка розуміє, куди вона потрапила. Проте в його погляді не відчувалося страху. Несподівано цей лагідний старий чоловік перетворився на силача, і його могутній кулак погрозливо ліг на спинку стільця.

Один із чоловіків, яких Жондрет назвав «сажотрусами», взяв із купи залізяччя ножиці для різання металу, другий — ломика, третій — молоток, і всі троє стали біля дверей, не зронивши й слова. Старий лишився сидіти на ліжку, він тільки розплющив очі. Тітка Жондрет опустилася поруч нього.

Маріус подумав, що через мить пора буде втрутитись, і підняв праву руку з пістолетом, готовий вистрелити в бік коридору.

Жондрет, переговоривши з новоприбулим, обернувся до пана Білого й повторив своє запитання, супроводжуючи його тихим і жахливим смішком, яким він умів сміятися.

— То ви мене не впізнали?

Пан Білий подивився йому просто у вічі й відповів:

— Ні.

Тоді Жондрет підступив упритул до столу, наблизив свої вугласті щелепи до незворушного обличчя пана Білого, наче звір, який збирається вкусити, й вигукнув:

— Мене звати не Фабанту і не Жондрет. Я — Тенардьє! Я корчмар із Монфермея! Тепер ви мене впізнали?

Ледь помітний рум’янець проступив на обличчі пана Білого.

— Ні, не впізнав, — рівним голосом відповів він.

Але Маріус не почув цієї відповіді. Він затремтів усім тілом, коли Жондрет заявив: «Я — Тенардьє!» — і знеможено прихилився до стіни. Уже піднята рука опустилась, і пістолет мало не випав з ослаблих пальців. Відкривши, хто він насправді такий, Жондрет анітрохи не зворушив пана Білого, але просто приголомшив Маріуса. Якщо пан Білий, здавалося, не знав цього прізвища, то Маріус знав його аж надто добре. Те прізвище закарбувалось у його пам’яті і в його серці разом зі священними для нього словами з батькового заповіту. Як? Невже перед ним той самий Тенардьє, якого він так довго й марно шукав? То виходить, що рятівник його батька — бандит і страховище? Яка жорстока насмішка долі! З глибини своєї могили батько наказував синові зробити для Тенардьє все можливе, протягом чотирьох років Маріус тільки й жив думкою сплатити цей борг свого батька, і в ту саму мить, коли він наготувався допомогти правосуддю схопити злочинця на гарячому, доля викрикнула йому: «Це Тенардьє!» Зараз він нарешті віддячить цьому чоловікові за те, що той урятував його батька під градом картечі на полі битви під Ватерлоо, — і віддячить йому ешафотом! Батько наказував йому: «Врятуй Тенардьє!» — а він видасть того ж таки Тенардьє катові!

З другого боку, невже він повинен зрадити жертву і пощадити вбивцю? Маріус тремтів, голова йому йшла обертом. Усе залежало від нього. Якщо він вистрелить, пана Білого буде врятовано, а Тенардьє загине; якщо ні — він віддасть на погибель пана Білого, а Тенардьє — хто знає? — може, і врятується. Що йому робити? Порушити батьків заповіт, чи дати здійснитися злочину? Маріусові здавалося, що «його Урсула» благає за свого батька, а з другого боку — полковник просить за Тенардьє. Юнак відчував, що зараз збожеволіє. Коліна йому підгиналися. І він не мав навіть часу на роздуми — так швидко розвивалися події.

А тим часом Тенардьє, — далі ми називатимемо його тільки так, — ходив сюди-туди біля столу, охоплений диким торжеством.

Аж ось він обернувся до пана Білого і став викрикувати:

— Ага, нарешті я здибав вас, добродію філантроп! Пане обшарпаний мільйонер! Старий йолопе! То ви не впізнали мене! То це не ви вісім років тому в різдвяний вечір прийшли до моєї корчми в Монфермеї і забрали Фантінину дочку, Жайворонка! Не на вас був жовтий редингот! Не ви тоді принесли пакет із лахами, як і сьогодні вранці до нас! Тобі не здається, жінко, що це в нього така манія — носити по домах вузли з вовняними панчохами? — Тенардьє хвилину помовчав, немов задихнувшись від надміру почуттів, а тоді провадив: — Будьте ви проклятий! Це ви — причина всіх моїх нещасть! За півтори тисячі франків ви забрали у мене дівчину, яка явно була з багатого роду. Вона вже принесла мені чимало грошей, і я б жив її коштом усе життя! А признайтеся, ви добре посміялися тоді з мене у лісі, коли пішли собі з Жайворонком? Ви мали при собі палицю і були сильніший. Ну, а сьогодні моя черга сміятися. Ви програли, чоловіче! Я йому, бачте, намолов, ніби я актор, ніби мене звуть Фабанту, ніби завтра мені платити за квартиру! А він, бовдур, і повірив! І притарабанив свої нікчемні чотири монети! Хоч би на сто франків розщедрився, мерзотник! А я й кажу собі: «Ну, стривай! Сьогодні вранці я лижу твої ноги, а ввечері я вгризуся тобі в самісіньке серце!»

Тенардьє замовк. Він задихався. Його вузькі груди роздималися, наче ковальський міх, а погляд світився гидкою радістю, яку відчуває істота слабка, підла й жорстока, коли дістає змогу розчавити того, кого досі боялася, і принизити того, кому лестила; з такою самою радістю карлик поставив би ногу на голову Голіафа, а шакал роздирав би пораненого буйвола, уже не здатного захиститись, але ще здатного страждати.

Пан Білий не уривав Тенардьє, але сказав, коли той замовк:

— Я не розумію, про що ви говорите. Ви прийняли мене за когось іншого. Я чоловік бідний і зовсім не мільйонер.

— Он як! — прохрипів Тенардьє. — То ви, виявляється, жартівник! Ви нічого не пам’ятаєте? Ви не знаєте, хто я такий?

— Даруйте, добродію, — ввічливо відповів пан Білий, — я бачу, що ви бандит.

Навіть найогидніші створіння здатні ображатись, навіть страховища бувають вразливі. Почувши слово «бандит», тітка Тенардьє зіскочила з ліжка, а її чоловік ухопив стілець із такою