Українська література » Сучасна проза » Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Лист незнайомої - Стефан Цвейг

Читаємо онлайн Лист незнайомої - Стефан Цвейг
коли ти від мене відійшов? Ні, коханий, я не докоряю тобі, не ремствую, не хочу підкидати своє горе в твій дім, осяяний радощами. Не бійся, я більше тобі не докучатиму; пробач мені, я повинна була хоч раз викричати з себе те, що наболіло в душі, в день смерті своєї дитини – бо ось вона лежить, наша дитина, мертва й покинута. Тільки цей єдиний раз мусила я виповісти тобі все – потім знову відійду в пітьму й мовчатиму, як завжди мовчала перед тобою. Але ти не почуєш мого крику, доки я житиму, тільки як помру, ти дістанеш цей заповіт, заповіт жінки, яка тебе кохала дужче, ніж усі, і яку ти ніколи не впізнавав, яка завжди чекала на тебе й ніколи не дочекалася. Може, може, ти тоді покличеш мене, але я вперше буду тобі невірна, бо не почую тебе з могили. Я не лишаю тобі ні портрета, ні жодної речі на згадку, так само, як і ти мені не лишив; ти ніколи мене не впізнаєш, ніколи. Така була моя доля в житті, нехай же буде така і в смерті. Я не покличу тебе в мою останню годину, я відійду так, що ти не знатимеш ані мого імені, ані обличчя. Я легко вмираю, бо ти не відчуваєш цього здалека. Якби тобі було боляче, що я помираю, то я не могла б померти.

Не можу далі писати… голова стала така важка… все тіло болить… у мене гарячка… мабуть, мені треба буде зараз лягти. Може, все швидко минеться, може, доля хоч раз зласкавиться наді мною, і я не побачу, як виноситимуть мою дитину… Не можу більше писати. Прощай, коханий, прощай, дякую тобі… Все, що було, було добре, незважаючи ні на що… я буду вдячна тобі до останнього свого віддиху. Мені добре: я сказала тобі все, ти знаєш тепер, ні, ти тільки здогадуєшся, як я тебе кохала, і водночас моє кохання тебе не обтяжуватиме. Ти не сумуватимеш, що мене вже немає, – і це мене тішить. Ніщо не зміниться в твоєму гарному, ясному житті… я не затьмарю його своєю смертю… це мене тішить, коханий.

Але хто… хто тепер тобі посилатиме білі троянди в день твого народження? Ох, ваза тепер спорожніє, легкий віддих, легкий подмух мого життя, що раз на рік овівав тебе, також замре! Коханий, я прошу тебе… це моє перше й останнє прохання до тебе… вволи мою волю і в день твого народження – адже в цей день думають про себе, – став білі троянди в кришталеву вазу. Роби так, коханий, роби так, як інші раз на рік правлять панахиду по дорогій небіжчиці. Але я вже не вірю в Бога і не хочу панахид, а вірю тільки в тебе, люблю тільки тебе й хочу далі жити тільки в тобі… ох, тільки один день на рік, тихо-тихенько, так, як я жила біля тебе… Я прошу тебе, зроби так, коханий… це моє перше прохання до тебе й останнє… дякую тобі… я кохаю тебе, кохаю тебе… прощай…»


Він тремтячими руками відклав листа. Потім довго сидів замислившись. З пам’яті виринали плутані спогади про сусідську дитину, про якусь дівчину, про жінку з нічного ресторану, але спогади ті були такі невиразні, розпливчасті, як обриси каменя, що міниться під водою. Маячили якісь тіні, але образ не виникав. Він намагався пригадати свої почування, проте не міг. Здавалося, наче всі ті постаті він часто бачив у глибокому сні, та все ж тільки у сні.

Враз його погляд упав на блакитну вазу, що стояла перед ним на письмовому столі. Вона була порожня, вперше за багато років порожня в день його народження. Він здригнувся: йому здалося, що зненацька чиясь невидима рука одчинила навстіж двері, і холодний вітер з іншого світу війнув у його затишну кімнату. Він відчув подих смерті й подих невмирущого кохання, щось розквітло в його душі, й він подумав про свою незнану кохану, як про щось безтілесне, як про далеку пристрасну музику.

Вулиця у місячному сяйві

Шторм затримав корабель, і тепер він пришвартується у маленькому французькому портовому місті аж пізно ввечері, тож встигнути на нічний потяг до Німеччини не вдасться. Таким чином несподівано вивільняється ще один день у незнайомому місті, вечір, єдиними окрасами якого можуть стати меланхолійна музика в котрійсь із кнайп передмістя або нудна розмова з випадковими попутниками. Повітря у готельному ресторані здалося мені нестерпним – масним від олії і затхлим від тютюну, особливо сильно забрудненість цього повітря відчувалася, коли на губах ще лежала чистота прохолодного і солоного подиху моря. Тож я вийшов надвір, не роздумуючи, куди саме податися, пройшов світлою широкою вулицею до площі, на якій грав духовий оркестр, а потім приєднався до неквапливого ритму людей, які прогулювалися тут. Таке заколисливе і бездумне пересування посеред байдужих і по-провінційному старанно вбраних перехожих спочатку подобалося мені, але вже незабаром видалося нестерпним, – це наближення незнайомих облич і їхній уривчастий сміх, ці очі, які витріщалися на мене, здивовані, чужі або глузливі, ці доторки, які непомітно пересували мене далі, це світло, яке пробивалося з тисячі різних джерел, це безперервне шурхотіння кроків. На кораблі я перебував у нестерпному русі і досі ще продовжував відчувати заколисливе похитування під ногами, яке нагадувало стан легкого сп’яніння, тож тепер мені здавалося, що і земля рухається, дихає, а вулиця злітає високо в небо. Від цього гамірного натовпу у мене раптом запаморочилося в голові, і, щоб врятуватися, я повернув у бічну вуличку, не глянувши навіть на її назву, а потім у ще меншу, де вже не було чути безглуздого шуму. Я продовжував заглиблюватися у сплетіння цих вуличок, схожих на гілки дерев чи дрібні прожилки під шкірою, надворі ставало все темніше, чим далі я відходив від центральної площі. Тут уже не було великих електричних ліхтарів, зігнутих над тротуарами, кожен

Відгуки про книгу Лист незнайомої - Стефан Цвейг (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: