Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
Страх перед фурією, яка вдруге ось так наступає на нього, огорнув бандита, він відскочив назад, підніс балту, і тут довгий ніж наскрізь прошив його груди, вістря продерло сукняний каптан на спині й заблищало на сонці; Янко ще мить стояв здивований, балта випала в нього з рук, а тоді важко звалився на землю.
— Це тобі за Антоніо! — прохрипіла Льонця і, отямившись від солодкого почуття помсти, закричала: — Та бийте, бийте їх, псяюх, чого ви тікаєте, мов зайці?
І кинулася з ножем на мародерів.
Знову утворилося коло, ремісники ринули вперед нестримно й навально; Микольцьо Бялоскурський, побачивши смерть брата, в якого був лише виконавцем, кинувся навтьоки першим; лісовчики відступали, задкували до ратуші, а врешті безладно, кожен рятуючи себе, побігли стрімголов до Краківських воріт.
З магістратської брами вийшли на ринковий майдан прокажені…
…«Того ж дня пан Юрій Рогатинець розшукав на Замарстинові Гануша Альнпека й ублагав його повернутися до міста лікувати заражених проказою. Мого ж Романа обрали ректором братської школи. Велика випала йому честь, та в сто краг більшою стане, якщо зуміє він кувати в дітей чисту совість, бо то є найкращий запобігливий лік перед проказою духовною… Минуло стільки років, я постарів і далі тільки те й роблю, що торгую вином, бо треба якось жити, та зрозумів я за той час, дивлячись на поведенцію то Дратви, то чада свого, то пана Рогатинця, а найпаче таки Льонці Абрекової, велику істину: кожна людина може. Може, най йому біс!»[117]
Розділ п'ятнадцятий
РОЖЕВИЙ КІНЬ
…крізь дні, і ночі, і віки — білий неосідланий кінь на гарячому крузі сонця.
«Черлене вино»
Туман осідав на дно гаварецького ізвору, немов каламуть у збовтаному плесі, голубі хвилі чистого повітря спадали із зелених схилів, наповнювали велетенську чашу, і коли останні пасмуги мряки розтеклися по ущелинах, Зіновій і Марко побачили внизу багатолюдний табір обшарпаних вояків, які сиділи довкола погаслих вогнищ.
Деякі ще куняли, але табір уже не спав, вояки чухмарилися, перемовлялися, дзенькали зброєю; коні стояли оподалік, збившись головами докупи, — покірні, стомлені й худі. Пастись їм було ніде: полога долина, вигризена й стоптана, мертво руділа, вільховий хащівник чорнів об'їденим пруттям; коні стояли над купою мерви, лопушшя й кислого хабаззя, назриваного в трясовинній улоговині над потічком, ворушили купину губами й не їли.
Гамір густішав, хтось затягнув бадьорої: «Wygraja, nie wygraja, niechaj nas znaja!»[118], вояки встали й рушили до табуна сідлати.
— Хто вони? — спитав шепотом Марко.
— Не знаю, але не Даниловича, — відказав Зіновій теж тихо. — Ти диви, які обдерті, чорні… А може, це ті, що з–під Москви… Казав батько: розбігаються. Так їм і треба, чого лізли… Думали — непереможні, всемогі. Ще б звідси їх, Марку, як виростемо…
— Але чого вони тут? Може, на замок збираються напасти?
— Ф'ю–і–ть, де їм до замку, таким обірванцям! Олеський замок не могло колись взяти п'ятитисячне військо… Але рожевого коня сполошили, не прийде…
— Почекаймо ще трохи.
Сонце піднялося упівкруга над Вороняцьким кряжем, кинуло сніп світла понад гаварецькою долиною на протилежну гору й освітило на ній зелену лисинку, оточену старими буками.
І тоді з сивостволої бучини на галявину вийшов дикий кінь. Біла масть вифарбувалась вранішнім промінням в яскраво–рожевий колір, густа грива спадала з обох боків на шию, стрункий граційний кінь підвів до сонця голову і звучно, радісно заіржав.
Унизу форкнули худі коні, та жоден навіть голови не повернув: рожевий кінь побачив унизу побратимів і заіржав удруге.
Мародери оглянулись і остовпіли з дива. Сліпуче видиво, символ волі й незагнузданої сили, зухвалий виклик, протест проти попруг і шлей — дикий кінь іржав, немов насміхався над стриноженими співбратами і їх погоничами. Дивились і не вірили: на цій зграсованій, згризеній, витоптаній землі, де все упряжено, спутано, пораховано, зважено, відібрано, гуляє вільний кінь?!
Поручник Лісовський підняв руку, забороняючи жовнірам видати й звука, він навшпиньках підбіг до ватрища, де лежали вояцькі клунки і зброя, знайшов аркан і, скрадаючись, почав спинатися крутим схилом до галявини, де стояв рожевий кінь.
Хлопці помітили поручника, коли той підійшов до коня на віддаль довжини аркана, вони спочатку не могли второпати, чому скрадається вояка, що йому потрібно, та враз побачили, як закружляло арканове коло над головою напасника; Зіновій схопився і закричав:
— Вйо, вйо–о–о!
Кінь рушив з копит, стрімко помчав по голому кряжу, свиснув аркан у повітрі, а тоді сталося все достоту так, як тоді, коли Зіновій стояв на даху кам'яниці Ґуттера і йому марилися гаварецькі полонини: рожевий кінь у бігу різко закинув голову, надривно заіржав і осів на круп; аркан натягнувся, немов струна; «вйо, вйо–о–о!» — закричали хлопці, і кінь рвонув з місця. Шнур уївся в горлянку, кінь задихався, хрипів, але біг скоком, волочучи по схилу мародера; з табору бігло кілька вояків на допомогу, вони спиналися на схил, по одному ловилися за аркан, дикий кінь, запінений і ще не здоланий, біг, та сили були не рівні, він повернувся й помчав на хлопців; шнур знову натягнувся, і кінь упав на передні коліна.
Зіновій допався до шнура, вийняв ножа; шнур був туго плетений, міцний, він тяв, пиляв, рубав, і врешті розірвалась тятива. Мародери покотилися схилом униз, рожевий кінь став на ноги, відхрапнув і шаленим галопом помчав на червоний круг сонця.
Стомлений Зіновій лежав на траві і в цю мить почув знову тиху й тужливу материнську пісню: «Ой Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?..»; перед очима постав батько, запряжений у панську службу: на губах у нього догідлива усмішка, а в очах — біль; пісня залунала голосніше і вдарила в душу криком кривди олеських поселян, і заглушив пісню передсмертний стогін катованого Наливайка…
Зіновій підвівся, взяв Марка за плече, мовив:
— На волі мій кінь, на волі… Я ще його осідлаю, побратиме.
* * *
На Афоні, в тісній келії Руссікона, звідки видно тільки небо й сині води Егейського моря, тужив мніх Іван з Вишні за далекою Україною. Він не знав, що діється, що родиться, що виростає у
