Черлене вино. Манускрипт з вулиці Руської - Роман Іванович Іваничук
То були тільки чутки, а нині — ще не згасла дивна веселка — блискавкою рознеслася по місту вість з перших уст: з Вороняків, минаючи неприступний, а, зрештою, і не потрібний їм замок, лісовчики галопують Волинським шляхом на Львів, щоб до смерку стати в місті на постій.
Усе місто сполошилося — від магістрату до найубогішої халупи: мародерів боялися гірше татар, з чужинцем воювати легше, ніж зі своїм. Патриції ховали в підвали скарби, посполиті озброювалися хто чим міг, щоб обороняти свої домівки, зовсім бідні халупники, яким не було чого втрачати, відсилали в позаміські села дочок, щоб урятувати їх від наруги; багаті євреї зносили своє добро в потаємні схрони синагоги, убогі ховали подушки й перини, які завжди ставали першими жертвами під час погромів.
Дізнався про мародерів і прокажений Кампіан. Він сидів за лінією біля підніжжя Калічої гори, тримаючи в руках довгу паличку з мисочкою для подаянь; двоє міщан, які подали ялмужну, розмовляли, стривожені, про банду, що йде на Львів Волинським шляхом; Кампіан чув розмову, та не прислухався — його це не обходило. По ньому, як і по десятках інших мешканців колонії, давно відправили погребальні панахиди, він уже не був жильцем для зовнішнього світу. Магістрат з родиною Кампіана — про це колишній бургомістр і не знав — спорудили біля катедри каплицю на його честь, повісили над вівтарем портрет, перед яким горіла лампада за упокій померлого, а він все–таки жив. Зарослий, у плямах, які ще не гноїлися, в рукавицях і просмоленому каптані сидів щодня з іншими хворими біля Сокільницької дороги; нажебране за день приносив, як і всі, до очеретяної халупи бургомістра колонії Тимка Пєньонжека, який порівну розподіляв їжу між прокаженими — не так уже й погано жилося колоністам. Ніхто не був голоден, ніщо нікого не боліло, колонія жила своїм, нікому не знайомим життям, і Кампіан теж звикав до нього. З одним лише не міг погодитися, а мусив, — з рівністю. Звик–бо мати все життя більше, ніж інші. Тому на відміну від співбратів, які давно змирилися з усім, він весь час думав.
Кампіан сидів за лінією і теж бачив дивну веселку; повз нього проходили люди, ніхто, звичайно, не впізнавав його, дехто клав у мисочку хліб, квасолю, крупу, все, що можна з'їсти, монет не кидав ніхто, навіщо їм; двоє міщан зупинились неподалік і розмовляли, а Кампіан думав одне і те ж: якби всі стали прокаженими, то зникла б ця проклята лінія, ніхто більше б не боявся зарази і всі люди на світі жили б, як раніше, не знаючи тієї огидної рівності. Кампіан мріяв про зараження всього світу, а двоє міщан розмовляли.
— Візьмуть місто мародери, візьмуть, — журився один. — Наші владці тільки з нами вміють воювати.
— А самі хіба не бояться? — запитав другий.
— Їм не страшно. Магістрат уже порожній. Патриції й духовні особи поховалися, мов миші, у своїх тайниках, а для нас цієї ночі настане судна година…
Кампіан краєм вуха слухав розмову, та ось те — «магістрат порожній, владці поховалися» — завертілося, мов дзиґа, в мозку, він опустив паличку на землю, підвівся — його осінила спасенна думка. Полишаючи нажебране, чимдуж помчав на гору — до Тимка Пєньонжека.
Місто лихоманило. Не порушився спокій тільки в одному будинку Львова — в борделі на Векслярській. Мешканкам цього утішного дому завжди були байдужими політичні переміни, війни, напади, облоги; фахівниці найпервіснішого цеху займали особливе місце в суспільстві — вони потрібні були завжди і всім не для помсти, грабунку, крові, а для відпочинку й радості.
Дівиці зустріли вістку про мародерів радісними вигуками: якась же частка награбованого золота таки перепаде їм з мародерських рук. Один лише постав перед ними клопіт: як позбутися гнилозубого клієнта, котрий з учора на сьогодні поїв їх цілу ніч, витрусив усі гроші, які мав, а з самого ранку лежить на підлозі п'яний і без упину белєндить:
— Курятка мої любесенькі, ну, котра першою прийде до мене, я ж заплатив, а ви такі неґречні… Ой, які ви гарні, ой, які ви любі!.. Паршиве кодло панське, прийдіть подивіться, як мені добре! Я все життя був не там, де треба, тут було моє місце, тут, тут!
Барон плескав долонями по долівці, з чорного рота стікала тягуча слина, він водив масними очима по оголених стегнах повій, прицмокував, манив пальцем, а підвестися не міг. Довкола нього стояли напівголі дівчата і, підпиті, реготали, взявшись руками за боки, пальцями ніг лоскотали його поза вухами і в п'яти. Барон намагався сісти, щоб спіймати хоч одну за ногу, і важко падав, повторюючи:
— Ах ви, курятка мої, чому я не був усе життя серед вас, тут моє місце… тут… тут…
Коли до борделю дійшла звістка, що на Львів ідуть мародери, Барон уже спав. Повії вмить вирішили, що їм робити з п'яним клієнтом: підсунули під нього мітли і, взявшись по троє з обох боків, винесли Барона з будинку на задвір'я, куди скидали сміття, й шпурнули його на купу.
Тоді Барон прокинувся і побачив у небі над веселкою кілька маленьких цяточок. Вони падали вниз і більшали, набираючи форм людських постатей, потім побачив, що ті постаті мають хвости й роги, і заціпенів зі страху. Чорти долетіли до веселки, схопилися за неї лапами, розхитали, перекинули дугою вниз і гойдались якийсь час на ній, приглядаючись до купи сміття, на якій лежав горілиць п'яний Блазій.
І тут Антоха огорнув справжній жах: він аж тепер збагнув, що це злетілися чорти по його душу, яку він запродав Антипкові тому багато літ.
Барон зібрав усі свої сили, схопився на ноги, сповз із купи, роздивляючись, де вихід з цього задвір'я, і втім над головою почув свист і регіт. Він глянув угору й побачив, як з веселки зіскакують чорти й летять прямо на нього. Закричав на все горло і раптом замовк: волохата лапа заткнула йому ніс і рот, не стало чим дихати; Антох почув іще, як на його спину впала ціла купа волохатих потвор, він
