Таємнича історія Біллі Міллігана - Деніел Кіз
Девід знав, що «боббі» — це слово, яким Артур називає поліцейських. Телефонний номер поліцейського відділку Артур записав на аркуші паперу й поклав поруч із телефоном. Девід набрав той номер. Коли на іншому кінці зняли слухавку, Девід сказав:
— Тут щось коїться. Хтось замислив щось недобре.
— Ваша адреса?
— Олд-Лівінґстон-авеню, житловий комплекс «Чаннінґвей». Тут відбувається щось погане. Тільки не кажіть нікому, що я вам дзвонив.
Девід поклав слухавку й підійшов до вікна. Надворі все оповив такий густий туман, що аж моторошно було.
Трохи згодом Девід зійшов зі сцени і його місце зайняв Денні. Він одразу взявся до малювання, хоча було вже доволі пізно. Потім він примостився у вітальні, щоб трохи подивитись телевізор.
Почувши стукіт у двері, Денні здивувався. Він подивився у вічко й побачив чоловіка з коробкою піци «Доміно» в руці. Денні відчинив двері й сказав:
— Я не замовляв піцу.
Він намагався допомогти чоловікові, якому потрібен був Біллі, але той шваркнув хлопчину об стіну й приставив пістолет йому до голови. До квартири увірвались озброєні поліцейські, а якась приємна пані сказала Денні, що він має право мовчати. Тож він і мовчав. Потім двоє чоловіків заштовхали його до машини й дуже повільно повезли крізь непроглядний туман до поліцейського відділка.
Денні гадки не мав, за що його заарештували і що діється. Він сидів у камері, поки не прийшов Девід, який став спостерігати за тарганами, що бігали колами. Девід не сумнівався, що скоро з’явиться Артур, Аллен або Рейджен і забере його звідси, адже він був слухняним хлопчиком і нічого поганого не зробив.
Книга 3
По той бік божевілля
Розділ 20
У перші тижні 1979 року письменник часто навідував Біллі Міллігана в Афінському центрі психічного здоров’я. Учитель розповідав про минуле, змальовуючи все, що бачили, робили і про що думали інші члени «сім’ї» від самого початку, а всі вони, крім глухого Шона, слухали оповідь Учителя і дізнавались про свою спільну історію.
Учитель, котрий тепер відгукувався на ім’я Біллі, ставав дедалі врівноваженішим. Коли він не розмовляв із письменником, на сцені часом іще з’являлись інші особистості, проте Біллі розумів: що довше він зможе перебувати в стані злиття, що раніше позбудеться агресії та страху, котрі призводили до настання буремних часів, то швидше він зможе опанувати себе й розпочати нове життя. А гроші від продажу картин допоможуть йому після одужання почати все з чистого аркуша.
Біллі читав, вивчав медичну літературу, відвідував спортзал, виходив на ранкові пробіжки довкола шпиталю і займався живописом. Він намалював Артура вугіллям і написав портрети Денні, Шона, Адалани та Ейпріл олійними фарбами. Він купив моделі молекул в університетській книгарні й почав самотужки штудіювати фізику, хімію й біологію. Він придбав радіопередавач цивільного діапазону[51] й ночами спілкувався з іншими радіолюбителями про необхідність боротьби проти жорстокого поводження з дітьми.
Прочитавши в місцевій газеті, що «Дім сестер», афінський притулок для жінок, які стали жертвами домашнього насильства, має труднощі з оплатою рахунків і тому стоїть на межі закриття, Біллі пожертвував сто доларів. Але коли в притулку довідались, від кого ці гроші, прийняти пожертву відмовились.
10 січня, десь через місяць після прибуття до шпиталю в Афінах, Біллі відкрив банківський рахунок на ім’я Фонду боротьби проти жорстокого поводження з дітьми і для початку вклав туди тисячу доларів. Це була частина п’ятизначної суми, яку він отримав від однієї жінки з Колумбуса. Та мала намір відкрити художню галерею й приїхала до Афінського центру психічного здоров’я, щоб купити полотно «Грація Кетлін» — портрет аристократки з нотними аркушами в руках.
Біллі також замовив партію наклейок на авто. Чорні літери на жовтому тлі закликали:
ПРИГОРНИ СЬОГОДНІ СВОЮ ДИТИНУ.
ЦЕ НЕ БОЛЯЧЕ.
ДОПОМОЖИ ПОКЛАСТИ КРАЙ НАСИЛЬСТВУ НАД ДІТЬМИ. БІЛЛІ
Біллі часто розмовляв із молодими пацієнтками. Медсестри й санітари бачили, що дівчата намагаються з ним загравати, змагаючись між собою за його увагу. Медсестра Пат Перрі помітила, що Мері, колишня студентка-антрополог, навіть виходить із депресії, коли спілкується з Біллі. Хлопець був дуже високої думки про розумові здібності Мері. Ці двоє частенько звертались одне до одного, якщо їм потрібна була порада. Коли в січні Мері виписали, Біллі за нею сумував, але дівчина пообіцяла його навідувати.
Коли Учитель не розмовляв із Мері, лікарем Колом або письменником, він нудився і йому дошкуляло обмеження свободи, тож він опускався до рівня Денні, Девіда або «розщепленого» Біллі. У такому стані йому було легше спілкуватися з рештою пацієнтів. Ті працівники шпиталю, які добре пізнали Біллі, зауважили, що в подобі Денні чи Девіда він мав особливу здатність відчувати емоційний стан інших пацієнтів. Юнак знав, коли їм було боляче, сумно чи страшно. Коли котрась із молодих пацієнток вибігала з загальної зали в нападі паніки чи істерії, Біллі підказував персоналу, де її шукати.
— Девід і Денні — це частина мене, здатна до співчуття, — пояснював Учитель письменникові. — Вони відчувають, звідки йде біль. Коли люди виходять звідси засмученими, їхня кривда світить, наче маяк, і Девід або Денні легко можуть вказати, де вони є.
Якось після вечері Девід сидів у загальній залі, аж раптом у його голові промайнула така картина: одна з пацієнток із розбігу кидається до поруччя сходів за дверима зали. За цим поруччям зяяв сходовий колодязь у три поверхи завглибшки. Рейджен, який завжди вважав Девіда диваком через оці його видіння, раптом усвідомив, що все це може бути правдою. Він мерщій вихопився на сцену, промчав коридором, вибіг нагору східцями, рвучко розчахнув двері зали й вискочив до сходів.
Кетрін Ґіллот, санітарка, що сиділа в кабінеті поруч із виходом, схопилася з-за столу й побігла за ним. Вона вибігла на сходовий майданчик саме вчасно, щоб побачити, як Рейджен упіймав дівчину, котра вже падала через поруччя. Він її втримав і витягнув нагору. Коли Ґіллот повела пацієнтку назад до зали, Рейджен тихенько зійшов зі сцени.
Девід відчув біль у м’язах рук.
На додачу до загальних терапевтичних методик, які застосовувались до Біллі від самого початку й мали допомогти юнакові зміцнити контроль над свідомістю, лікар Кол також призначав пацієнту сеанси гіпнотерапії й навчив його деяких прийомів аутотренінгу, що дозволяли зняти зайве напруження. Щотижневі сеанси групової терапії з двома пацієнтами, котрі теж страждали на розщеплення особистості, допомагали Біллі краще зрозуміти свій стан, оскільки він міг спостерігати за проявами цього синдрому в інших.