Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— Дякую, сер, але навіщо зайво витрачатись?

І поки він припалював сигарету, якою я почастував його, Тесля поквапно набивав свою люльку, щоб скористатися з того самого сірника.

— Не гаразд марнувати добро, — сказав він.

— То правда, — погодився я, а сам згадав про ребра, схожі на пральну дошку, що по них оце пройшовся рукою.

Розділ IX

ШПИЧАК

Перш за все я мушу перепросити своє тіло, що тягав його по таких мерзенних закамарках, і свій шлунок, що напихав його такою поганню. Я побував у шпичаку, їв у шпичаку, а врешті дав звідти драла.

По двох моїх невдалих спробах потрапити до Уайтчепелського тимчасового відділення, я вирушив туди завчасу і став у сиротливу чергу ще десь перед третьою після полудня. «Запускати» мали аж о шостій, але вже тої ранньої години я виявився двадцятим у черзі, а ходила поголоска, буцімто впустять тільки двадцять двох. Десь близько четвертої в черзі було нас тридцять четверо, і останній десяток не розходився тільки тому, що сподівався на яке чудо. Приходило ще багато інших, дивилися на чергу і забиралися куди-інде, впевнившися, що в шпичаку й без них буде повно.

Спершу розмова в черзі не в'язалась, аж поки мої сусіди спереду і ззаду виявили, що вони одночасно лежали у віспяному шпиталі, хоч у великому будинку, забитому хворими (їх було аж тисяча шістсот), не мали нагоди познайомитися. А тепер вони заходилися надолужувати прогаяне, спокійно обговорюючи й порівнюючи найвідразливіші подробиці своєї хвороби. Я довідався, що з віспи пересічно вмирає кожен шостий, що один з моїх сусідів пробув у шпиталі три місяці, а другий — три з половиною і що вони «просто гноїлися від болячок». У мене від тих слів мурашки забігали по тілу, і я спитав, чи давно вони з лікарні. Перший вийшов уже два тижні, а другий — три тижні. Обличчя в них були страшенно подзьобані (хоча один одного запевняли, що ряботиння не видно), а на руках і попід нігтями ще й досі визрівали віспяні «зернята». До того ще один з них, захтівши просвітити мене, видавив віспину, і вона так і порскнула з його тіла в повітря. Я зіщулився під одежею, зловивши себе на ревному благанні, щоб ті бризки не потрапили на мене.

Віспа спричинила те, що вони обидва «пустилися в нічліжани», тобто стали волоцюгами. Обидва, коли їх спіткала хвороба, працювали, і обидва вийшли з лікарні «повними банкрутами», одразу зіткнувшися з безрадісною проблемою: знайти роботу. Досі їм у цьому не таланило, і вони поприходили до шпичака, аби трохи «перепічнути» після трьох діб на вулиці.

Виглядає так, що не тільки той, хто постарів, дістає кару за мимовільне нещастя, але так само й той, кого спіткала хвороба чи нещасливий випадок. Згодом я розбалакався з іншим чоловіком — ми його прозвали «Рудьком», — котрий стояв першим у черзі — певний доказ, що він чекав майже від полудня. Десь так рік тому, працюючи якось у рибаря, ніс він важезний ящик з товаром, що був йому надсилу. Ну й от — «щось урвалося всередині», ящик гепнув на землю, він сам — теж.

В першій лікарні, куди його одразу ж віднесли, сказали, що то в нього грижа, вправили одутлину, дали трохи вазеліну її натирати, протримали чотири години і вирядили. Та не минуло й двох-трьох годин, як він знову звалився. Цього разу потрапив до іншої лікарні, де його сяк-так підрехтували. Цікаво, що його хазяїн не зробив нічого, анічогісінько для людини, покаліченої в нього на роботі, відмовився навіть «давати йому вряди-годи якусь легку роботу», коли той вийшов з лікарні. Так що вже по Рудькові. На життя він був здатний заробляти тільки важкою працею. Тепер вже така праця не для нього, і віднині й до скону шпичак, «дармівщина» та вулиці — ось і все, на що він може розраховувати, коли йдеться про їжу і притулок.

Його спіткало лихо, та й годі. Він підставив спину під затяжкий ящик з рибою, і всім його сподіванкам на щастя в житті — хрест.

Дехто з тих, що в черзі, бував у Сполучених Штатах — тепер вони шкодували, що покинули їх, та кляли себе за цю свою дурість. Англія стала для них в'язницею, і в'язницею, втекти з якої нема жодної надії. Їм не вибратися звідси. Не здатні вони нашкребти грошей на переїзд, ані якось його відробити. І країна переповнена бідаками, що хотіли б спромогтись на те саме.

Я удавав моряка, що процвиндрив гроші та манаття, і всі мені співчували та надавали багато добрих порад. Всі ці поради зводились до того, щоб я уникав таких місць, як от цей шпичак. Тут для мене нема нічого доброго. Слід податись на берег і будь-що втрапити на якийсь корабель. Піти на роботу, коли пощастить, і нашкребти сякий-такий фунт стерлінгів на хабаря економові або котромусь старшому підмітайлові, щоб той дав змогу відробити переїзд. Вони заздрили моїй молодості й силі, що рано чи пізно вирвуть мене з цієї країни. Самі вони вже не мали цієї надії. Літа й труднота життя в Англії зламали їх, гра їхня була зіграна і програна.

Однак був там один не старий ще чолов'яга, котрий, я певен, врешті виб'ється із скрути. Він виїхав до Сполучених Штатів ще зовсім хлопцем і за чотирнадцять тамішніх років найдовше бував безробітним дванадцять годин. Він заощадив там дещицю грошенят, вирішив, що забагатів, і повернувся на батьківщину, А тепер стояв у черзі до шпичака.

Останніх два роки він працював кухарем. Його робочий день тривав від сьомої ранку до пів на одинадцяту вечора, а по суботах — до пів на першу ночі (дев'яносто п'ять годин на тиждень!), і за все це він одержував двадцять шилінгів, тобто п'ять доларів.

— Ті довгі години роботи чисто вбивали мене, — сказав він, — і довелося покинути місце. Мав я тоді трохи грошей, але прожив їх, поки шукав нову роботу.

До шпичака він прийшов оце вперше і тільки, щоб перепочити. Скоро вийде, одразу ж махоне до Брістоля, — це сто десять миль ходу, — де сподівається якось влаштуватись на корабель до Штатів.

Та не всі в черзі були схожі на цього чолов'ягу. Траплялися тут і жалюгідні, сірі, неотесані вахлаї,— при