Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Поет вислухав читання з такою мовчазністю й стриманістю, що на нього важко було дивитись.

— Я пропав! — скрикнув він.

— На шляху честі і правди — не пропадають, — сказав слідчий.

— Але ж ви передасте Жака Коллена до суду присяжних? — спитав Люсьєн.

— Безперечно, — відповів Камюзо, який хотів примусити Люсьєна говорити далі. — Висловіть вашу думку до кінця.

Але, не зважаючи на зусилля і спонукання судді, Люсьєн не відповідав. Здатність міркувати з’явилася занадто пізно, як у всіх людей, що є рабами почуття.

У цьому полягає різниця між поетом і дієвою натурою; один віддається почуттю, щоб відтворити його в живих образах, він міркує тільки згодом; тим часом як другий відчуває й міркує разом. Люсьєн сидів, пополотнілий, похмурий. Він бачив себе на дні прірви, куди його скинув слідчий, коли він, поет, довірився його добродушності. Він тільки що зрадив не тільки свого благодійника, а й співучасника, який захищав їх позицію з мужністю лева, з довершеною спритністю. Там, де Жак Коллен усе врятував своєю сміливістю, Люсьєн, цей гострий розум, усе занапастив своїм нерозумінням і нерозсудливістю. Та огидна брехня, що обурювала його, служила ширмою для ще огиднішої істини. Збентежений хитрощами слідчого, переляканий його жорстокою спритністю, швидкістю ударів, яких той завдавав йому, користуючись помилками його викритого життя, немов гачками, щоб порпатись у його сумлінні, — Люсьєн був тепер наче тварина, яку обминула колода різника. Вільний і невинний увійшов він до цього кабінету і через хвилину зробився злочинцем через свої власні зізнання. Нарешті, на довершення глуму, слідчий, спокійний і байдужий, зауважив Люсьєнові, що викриття його були плодом помилки. Камюзо мав на думці вигадане батьківство, яке удавав Жак Коллен, тим часом, як Люсьєн, опанований жахом перед виявленням його кровного зв’язку з каторжником-утікачем, наслідував уславлену необачність убивць Івіка[109].

Одна з заслуг Руайє-Коллара[110] полягає в тому, що він оголосив постійну перемогу природних почуттів над почуттями нав’язаними, що він підтримував права першості особистих зобов’язань, запевняючи, що право гостинності, наприклад, так зобов’язує, що може анулювати судову присягу.

Він захищав цю теорію прилюдно з французької трибуни. Він сміливо хвалив змовників, доводив, що людяно коритись законам дружби більше, ніж тиранічним законам, витягнутим із громадського арсеналу з тієї чи іншої нагоди. Нарешті природне право має свої закони, ніде не опубліковані, проте, дієвіші, краще відомі, ніж закони, викувані суспільством. Люсьєн тільки що, на шкоду собі, зрікся закону солідарності, який примушував його мовчати і дати змогу Жаку Колленові захищатись. Більш того, він його звинуватив. У його власних інтересах ця людина повинна була залишатись для нього завжди Карлосом Еррерою.

Пан Камюзо втішався своєю перемогою; він піймав двох злочинців: він зламав рукою правосуддя одного з улюбленців моди і впіймав невловимого Жака Коллена. Він сподівався, що його оголосять наймайстернішим судовим слідчим. Отже, він дав спокій своєму підслідному, вивчаючи в той же час його мовчазне остовпіння; він бачив, як на перекривленому обличчі Люсьєна виступали краплі поту, зростали і нарешті котились, змішавшись з потоками слів.

— Навіщо плакати, пане де Рюбампре? Ви, як я вам сказав, спадкоємець мадемуазель Естер, у якої нема ні прямих, ні побічних спадкоємців; а її спадщина досягає майже восьми мільйонів, якщо знайдуться загублені сімсот п’ятдесят тисяч.

Це було останнім ударом для винного. Десять хвилин витримки і, як казав Жак Коллен, він був би біля мети всіх своїх бажань. Він розрахувався б з Жаком Колленом, розлучився б з ним, розбагатів би, одружився б з мадемуазель де Гранльє. Ніщо не може красномовніше за цю сцену довести, якою могутністю озброєні судові слідчі завдяки ізоляції і роз’єднанню підслідних, а також довести велику цінність такого повідомлення, як те, яке зробила Азія Жаку Колленові.

— Ах, пане, — відповів Люсьєн з гіркотою й іронією людини, що робить собі п’єдестал зі свого довершеного нещастя, — як правильно кажуть вашою мовою: “витримати допит”... Щодо мене, я не вагався б вибрати між колишніми фізичними тортурами і теперішніми моральними, я волів би того страждання, що колись завдавав кат... Чого ви ще хочете від мене? — провадив він гордо.

— Тут, пане, — сказав слідчий, стаючи бундючним і глумливим у відповідь на гордість поета, — тільки я маю право ставити запитання.

— Я мав право не відповідати, — прошепотів бідолашний Люсьєн, до якого повернувся весь його ясний розум.

Секретар, прочитайте підслідному його свідчення...

“Я знов стаю підслідним!” — сказав сам до себе Люсьєн. Поки урядовець читав, Люсьєн зупинився на рішенні, яке змусило його підлестити пана Камюзо. Коли бурмотіння Кокара припинилося, поет здригнувся, як людина, якій перешкоджає спати звичний шум, але яка прокидається, вражена раптовою тишею.

— Ви мусите підписати протокол вашого допиту, — сказав слідчий.

— А ви мене звільняєте? — спитав Люсьєн, вдаючись у свою чергу до іронії.

— Поки що ні, — відповів Камюзо, — але завтра, після вашої очної ставки з Жаком Колленом, ви, звичайно, будете звільнені. Правосуддя тепер повинно пересвідчитись, чи не були ви його співучасником у злочинах, які цей чоловік міг учинити з часу своєї втечі, тобто з 1820 року. Проте, ви вже не будете в секретній камері. Я напишу директорові, щоб він розмістив вас у найкращій “пістолі”.

— Чи знайдеться там все потрібне для писання?

— Вам дадуть усе, чого ви забажаєте; я накажу про це через пристава, який вас відведе.

Люсьєн машинально підписав протокол і засвідчив примітки, за вказівками Кокара, з лагідністю смиренної жертви. Одна єдина деталь більше скаже про стан, в якому він перебував, ніж найдокладніше змалювання. Звістка про його очну ставку з Жаком Колленом висушила на його обличчі краплі поту, його сухі очі заблищали нестерпним блиском. Нарешті він на одну мить, коротку, як блискавка, зробився тим, чим був Жак Коллен — людиною з бронзи.

У людини з такою вдачею, як у Люсьєна, яку добре аналізував Жак Коллен, ці раптові переходи від стану цілковитої деморалізації до майже металічного стану (настільки напружуються сили людини) — одне з найразючіших явищ розумового життя.