Українська література » Сучасна проза » Похорон богів - Іван Іванович Білик

Похорон богів - Іван Іванович Білик

Читаємо онлайн Похорон богів - Іван Іванович Білик
— може, то мені здалося, що Стан так пильно дивиться на Теодорів хором? От тобі й жереб.

Київ не заснув і цю ніч. Кияни були певні, що їхніми вчинками керує сам Перун, бо жереб сам по собі не міг упасти на найненависнішу їм людину, якою був Теодор.

Він доводився онуком старшої Ігоревої сестри, сином їі старшого сина Ігоря — одного із Святославових воєвод, який загинув під булгарським городом Дрестром: особистий охоронець царя Анемас одтяв Ігореві голову разом з правим плечем. Теодорові, який був у батька сотником, того дня пощастило втекти, як і Свенельдові, але наступної січі він потрапив у полон. П'ять років Теодор прожив у Візантії холопом, а після викупу прийняв християнство й чотири роки торгував холопами на егейських островах. Додому повернувся з міхом срібла та золота, але в Києві вже були Володимир і Доброчин.

Теодор, якого раніше звали Рюаром, посів той самий старий хором, де народивсь і де жили його батько та баба з сестрою Кунегундою. Доброчин не велів займати цього багатого «грецького купця», хоча після розкриття змови Свенельда, Местиші й Сігурда з'ясувалося, що Теодор віддав Местиші Варяжкові майже все своє золото й срібло. Але Теодор усе заперечував, а достатніх доказів проти нього не було: це міг підтвердити лише Местиша Варяжко, якого Претич так і не впіймав.

Коли кияни вирішили принести Перунові викупну кревну жертву, володар грому вказав їм на Теодорів хором, де жив і син Теодора Юхен, вісімнадцятирічний отрок із хрестиком на душі.

Ошалілим від неспання та смоляного чаду киянам і на думку не спало, що Перунові допомогли зробити вибір смертні мужі.

Так витребився в Києві рід найстарішої доньки Рюрика-Хрьорека — Гертруди. Син його наймолодшої доньки Кунегунди Одноокої Гліб теж загинув у Булгарській землі. Але по ньому лишилися три сини, які нишкли по найменших і найвдддаленіших городах: Турьд, Арфаст і пришелепуватий Сфірька. Вони клялися Володииирові й Доброчинові, і світлий князь їх не зачепив, піддавши випробуванню часом.

МІСЯЦЯ ВЕРЕСНЯ

В ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Соляною дорогою прийшли ляські гості, привізши з Галича та Красвополя вже не таку дорогу, як минулого року, сіль. Разом з ними прибуло сольство від німецького імператора Оттона Третього. Почувши те, Доброчин спитав:

— Скільки ще буде цих Оттонів? Чи німці не мають інших імен?

Коли сольство розсілося за столом думної світлиці, він спитав тлумача:

— Як звати сла імператорового?

Тлумач-поморяннн шанобливо відповів;

— Герцог Карл фон Рюггенберген.

— Карл... Німці — ті самі варяги.

Розмовляючи потім з німецьким слом, він не міг подолати в собі того почуття спротиву, яке охопило його ще перед цим, і тепер увага час по час роздвоювалась. Разом з герцогом прибув папський легат, який мовчки слухав, зрідка киваючи до думних бояр. Герцог фон Рюггенберген був у Києві вже не вперше — зо п'ять років тому він уклав із Свенельдом звіщання про вічну любов, а тепер приїхав потвердити його від імені нового імператора.

— Свенельд уже помер, — відповів Доброчин і скоса глянув на легата, який саме кивнув у його бік.

Герцог поважно мовив:

— Імператор Оттон Другий також помер, але звіщання потверджує його син Оттон Третій.

Доброчин прискалився:

— А котрий вашому Оттонові Третьому рік?

— Третій...

Про це дитинча Доброчин уперше почув ще тоді, коли відбив у варягів Київ. За рік до того Оттон Другий ледве висватав у грецького царя Василія його старшу сестру Феофано, яка й породила цього Оттончика, що тепер сидів на німецькому столі.

Доброчина охопила чорна заздрість. Ще три й два роки тому йому було не до імператорів та грецьких царівен, він радий був узяти за Володимира навіть дику варязьку княжну — аби довести свою зверхність над варягами. Відтоді в Дніпрі спливло багато води, а тепер світ обернувся до нього по-новому.

Цар Василій оддав за Оттона свою сестру. А чим кращий був той мрець од Володимира? Мав більше земель? Навпаки: Русь удвічі більша за ту «Священну Римську імперію німецького народу», жодна імперія тепер уже була не страшна для Русі, яка простяглась од Карпат аж до Варязького моря.

І все-таки Доброчин знав, що грецькі царі й надалі віддаватимуть своїх доньок і сестер за німецьких імператорів, а за київських князів — ні. Це доводило його до шалу. Все полягало в тому проклятому хресті. Вони бридяться Києвом, мало не скреготав зубами Доброчин, бридяться, хоч я ще більше гидую й бриджуся їхнім Христом.

Доброчин глянув на великого київського князя. Сидячи трохи боком і поставивши лікоть на високий княжий стіл, Володимир підпер щоку долонею й глибоко замислився. Очі йото були спрямовані в розчинене барвисте слюдяне вікно. Князь був думками далеко звідси, й Доброчин багато б дав, щоб дізнатися про клопоти свого небожа. Знав по суті все. Не відав тільки єдиного: про що може думати в таку хвилину син його сестри. Володимир був замкненої вдачі й ніколи не ділився з дядьком думками.

Доброчина охопили суперечливі почуття. Він ще з більшою зненавистю глянув на герцога фон Рюггенбергена, який знову казав йому через тлумача, що його імператор був би вельми втішений, якби між ними й далі тривали вічна любов і мир, укладені ще з Ярополком і Свенельдом. Щось подібне казав перед ниром і папський легат. Доброчин засміявся до герцога.

— Коли межи вами й Свенельдом була така вічна любов, то чого ж імператор не прислав Свенельдові підмоги? Ми ось не носимо в пазусі хреста; Ярополк же й Свенельд носили, але ви їм не допомогли. Така любов видається мені трохи однобокою.

Герцог сказав:

— Імператор не хотів устрявати в межисобицю. Дужчий переміг. Але ви мусите пристати до істинної віри, й це утвердить нашу з вами любов. Так переказує святий папа римський.

— А як ні — то нї?

На це Карл фон Рюггенберген волів за краще помовчати.

А коли пирувальники врешті розійшлись, Доброчин несподівано для себе й для всіх сказав Претичеві:

— Колись у старої княгині був грек: отець пресвітер звався. Хотів примучити мене до хреста, але так і вмер не примучивши. Дивина!..

Претич глянув на Доброчина:

— Хіба Григорій помер? Ще донедавна сидів у Вишігороді-Деснянському... Чого це ти про

Відгуки про книгу Похорон богів - Іван Іванович Білик (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: