Похорон богів - Іван Іванович Білик
— Зносьте землю на Осколову могилу!
Кияни почали довбати глину з кручі держаками смолоскипів та чобітьми, а потім зносити на могилу в шапках і пеленах. Невдовзі неподалік рову виріс чималий рудий горб, який кияни обтикали свічками, а ніч видалася безвітряна й парка. Не погасло полум'я жодної свічки. Вогники відбивалися в людських очах, і очі від того жевріли і світились у темряві. Такі самі спарені жаринки зблискували й між визубнями заборол. Це декому здавалося нечуваним блюзнірством, дехто почав кидати груддя через вал. З валу озвався молодий грубий голос:
— І чого-о б я ото-о!..
Люди знизу впізнали голос:
— То це ж Муромця Вадим! Одчини браму!
— Пощо-о? — спитав Муромець.
— Одчини!
— Хочете розгарбати княжі світлиці? Не відчиню...
— Хочемо вшанувати вашого небіжчика! Осколові ми вже шану віддали, тепер хочемо віддати й Щекові!
— Ви розга-арбаєте хоро-ом, — сказав Вадим Муромець. — Не одчиню-у!
— Бачили такого! — знову крикнули з юрби. — Як стало боярином, то стало гіршим од цепного пса! Стереже княжі хороми! Стережи, стережи, а твій батько й твій брат тутечки з нами.
— Де-е вони?
Наперед вийшли Ратко й старший Муромець, у яких теж були смолоскипи в руках. Вони стояли й дивилися на невидимого в темряві Вадима.
— Хіба я вас не пуска-аю. Іді-іть, — по тривалій мовчанці почувся голос малого боярина. — Тільки не га-арбайте хорому й не займайте княжих дівча-ат...
Брами тихо рипнули й упустили юрбу до Ольжиного двору. За валом зосталась лише Осколова могила з сотнями свіч. Кияни спочатку підійшли до другої могили, що височіла майже посеред Ольжиного двору й щирилася пащею щека-бугая. Тоді з юрби вискочив найсміливіший і копнув чоботом по камені. Цього прикладу вистачило на всіх. Кияни почали вибивати каміння чобітьми й плювати на нього. Двоє здорових отроків розхитали й під схвальні вигуки турнули додолу забутого бугая, тоді підійшло ще двоє й разом з ними понесли варязького бога за браму і скинули з кручі.
Цього знаку теж вистачило на всіх. Люди почали розбирати каміння з могили й кидати в прірву.
МІСЯЦЯ ЛИПНЯ Ж
У ДВАДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ
Цілу ніч не припинявся гамір на вулицях Києва. Претич велів не зачиняти браму Подільських воріт, бо люди то підіймались Боричевим узвозом нагору, то знову сунули на Поділ; тільки сторожу нарочитих Претич подвоїв.
Ніхто тієї ночі в Києві не заснув. До шестя прочан приєднувались і деякі більші й значні княжі мужі та бояри. На засувах стояла лише брама Княжих воріт, але про княжий двір ніхто цієї ночі й не згадував, хоча коромоли в давні роки іноді починалися саме з таких боголюбних шесть.
Ждан Будимирович дізнався про непослух Муромця лише вранці. Сонце ось-ось мало зійти, коли він звелів послати по нового боярина, а сам пішов до Доброчина й розповів йому про нічну котору.
Світлий князь довго й весело сміявся.
— Давай сюди Муромцевого синка! Давай і старого Муромця!
Старого Ждан Будимирович не знайшов, а коли поріг переступив Вадим Муромець, невиспаний і смутний, бо йому сказали про гнів головного воєводи, - Доброчин удавано сердитим голосом прогримів:
— Нащо впустив чорних людей до Ольжнного двору?
— Бо так тре-еба було, — тихо відказав новоспечений боярин.
— Я тебе на голову вкорочу!
— Кня-ажа во-оля.
Доброчин не внтримав і щосили вдарив Муромця в груди кулаком, але той цього наче й не помітив, навіть не підвів на князя очей.
— Тобі ж не ведено було одчиняти браму. Хто звелів?
— Ба-атько.
— Поклянись!
— Клянусь бо-огом небесним! — уперше глянув на князя богатир.
Доброчин прискалив око:
— Яким?
Тут треба було вже сказати точно. Муромець довгенько думав і нарешті сказав:
— Дажбо-огом.
Доброчин знав уже, що старий Муромець не озвався вчора до сина жодним словом, лише був з прочанами на Щековій горі. Але для сина того було цілком досить. Батько діяв і думав разом з усіма.
— А ще звешся боярином! — Доброчинові було просто приємно жартувати з цим схожим на скелю юнаком.
Ваднм одмахнувся:
— То з того мого боя-арства самий сміх. Як да-ав мені конягу Пре-тич — ото й усе боярське моє добро-о.
Претич із Жданом Буднмировичем увійшли до світлиці, й тоді Доброчин сказав:
— Який же то, справді, боярин, коли має тільки коня та меча? Недобре, воєводи. — Доброчин почав перебирати на пальцях назви городів і сіл: - Ну, в Києві сидить Володимир, в Олевську я, у Вручому моя сестра Малуша, в Любечі — Маломир... А хто тепер у Вишігороді-Деснянському? А, Ждан. А в Трипіллі? — глянув він на воєвод.
— Княгиня Марія, — підказав головний воєвода Ждаи, і досі не розуміючи, жартує чи поважно каже світлий князь.
— Ну, а в Ольжичах?
Ждан Будимирович лише хмикнув і стенув плечем.
— Негоже не знати свого найближчого сусіду! — з награним докором сказав йому Доброчин. Тоді обернувся до Муромця: — Це, мабуть, через те, що ти сам рідко буваєш у своїх Ольжичах.
Доброчин назвав Муромця боярином ще торік: за змогу у поєдинку. Назвав од бажання зробити щось переважно для Яна Усмошевця, друга понівеченого дитинства. Коли б він у такий спосіб відзначив кожного герцівного борця, в молодшій дружині не лишилося б жодного отрока чи дітеського: були б самі бояри та найліпші кияжі мужі. Сьогодні він зробив цього ще по суті юнака справжнім боярвиом. І не за так. Муромці вже не раз робили неоціненні послуги й Києву, й особисто йому. Але вчорашній вчинок двох Муромців годі було переоцінити. Він показав, ще світлий князь усе своє життя боровся не задля особистої помсти, вона не викликала б такого співчуття. Події вчорашньої ночі засвідчили Доброчинові, що чорний люд підтримує його в боротьбі проти варязьких зайд, підтримує щиро й беззастережно.
Доброчинові
