Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа - Альфред Деблін

Тут обидва поліцаї підвелися з каменя й пішли собі геть. Кажуть, що спостереження не дало жодних результатів; нічого не вдієш, тут трапляються лише дрібні пригоди, про що ми й напишемо у рапорті для начальства. А коли трапиться щось серйозніше, то всі й так про те дізнаються, прочитавши оголошення на рекламній тумбі.

А лісом ідуть Міца з Райнгольдом, ніде ані лялечки, лише пташки стиха цвірінькають та дерева у верховітті затягли свою пісню.

Заспівало одне дерево, потім друге, ось уже співають усі гуртом, а потім знову все вщухло, й нарешті пісня зазвучала просто над їхніми головами.

Ось той жнець, що зветься Смерть, від Бога має сили вщерть. Нині він ніж свій нагострить — стинатиме краще колосся. «О, я така рада, Райнгольде, що знову приїхала до Фраєнвальде. Минулого разу було так гарно, еге ж?» — «Лише дуже швидко все закінчилося, фройляйн. Ви, напевне, втомилися, я до вас постукав, але ви не відчинили». — «Та то все свіже повітря, а ще поїздка в машині, загалом — усе докупи». — «Хіба це не мило?» — «Звичайно, а що ви маєте на увазі?» — «Я маю на увазі, що мило ось так гуляти. Та ще й з такою милою фройляйн». — «З милою фройляйн? Що це ви вигадали? Я ж не кажу: з милим кавалером». — «Мило, що зі мною гуляєте». — «А це до чого?» — «Та ось я думаю, що на мене й дивитися особливо не варто. А ви зі мною гуляєте, фройляйн, повірте мені, я дуже тішуся з того». Який хлопець, просто золотко! «А у вас що, подружки немає?» — «Подружки, та які сьогодні подружки?» — «Ого!» — «Та що там казати, різні траплялися. Ви про таке навіть не знаєте, фройляйн. У вас є друг, надійний чоловік, який все для вас робить. А дівчина що? Вона лише розважитися хоче, а серця в неї нема». — «То вам не щастить». — «Бачте, фройляйн, ото відтоді так воно й повелося, від часу обміну жінками. Але ви ж про це й чути не хочете». — «О, та розкажіть вже. Як же воно було?» — «Я зараз вам усе, як є, розкажу, і ви все зрозумієте. Чи змогли б ви, бувши чоловіком, жити кілька місяців чи хоча б кілька тижнів з жінкою, яка путнього слова не варта? Га? З жінкою, яка з усіма волочиться, або ні до чого не здатна, нічого не тямить, скрізь пхає свого носа, а то ще й пиячить?» — «Як це гидко!» — «Ось бачите, Міцо, так було зі мною. Таке буває з людьми. Самі лише покидьки, негідь, шушваль. Наче зі смітника підібрав. Хіба можна з такою одружуватися? Я не міг би й години витримати. Ну ось, потерпиш її трохи, може, кілька тижнів, бачиш, що нічого доброго з того не буде, то ж краще, якщо вона піде собі геть, і ось знову я сам. Це не дуже приємно. Але тут вельми приємно». — «Але ж, певно, трохи й новенького кортить?» Райнгольд сміється: «Що ви маєте на увазі, Міцо?» — «Ну, як захочеться вам ще й з іншою побути». — «А чому ні, всі ми люди».

Міца сміється, вони йдуть попід руку, надворі перше вересня. А дерева співають і співають. Ніби довгу молитву.

Для всього свій час, і година своя кожній справі під небом, час родитися і час помирати, час садити і час виривати посаджене, для всього, для всього свій час, час душити і час лікувати, час руйнувати і час будувати, час шукати і час розгубити, час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час мовчати і час говорити. Для всього свій час. Тож бачу я, що нічого немає кращого, як тільки радіти. Радіти, нумо радіти. Немає нічого кращого під сонцем, як тільки радіти[199].

Райнгольд іде ліворуч, веде Міцу попід руку. Така сильна рука! «Знаєте, Міцо, власне, я ніяк не наважувався вас запросити через те, що було, ну, ви знаєте».

Потім ідемо ми отак з півгодини, майже не говоримо. Небезпечно так довго йти мовчки, ще й відчуваючи його праву руку.

Де б це мені примоститися з цією кралею, бач яка, особливого ґатунку, може, приберегти її на потім, щоб не псувати собі насолоди, чи все-таки затягти її до готелю, а вночі, а вночі, коли місяць засвітить…

«У вас стільки шрамів на руці, а ще й татуювання, і на грудях також?» — «Так, хочете подивитись?» — «А для чого вам татуювання?» — «Ну, це дивлячись на якому місці, фройляйн». Міца хихоче й розгойдує його руку: «Можу собі уявити, у мене колись був один, ще до Франца, і чого він тільки не понамальовував на собі, всього й не розкажеш». — «Воно, звісно, боляче, зате гарно виглядає. Хочете подивитися, фройляйн?» Він вивільнив руку, розстебнув сорочку на грудях, показує. Там витатуюване ковадло в лавровому вінку.

«Та застебніться, Райнгольде». — «Поглянь, не бійся». В ньому спалахнув вогонь, сліпа пристрасть, він хапає її голову, міцно притискає до своїх грудей. «Цілуй, давай, цілуй, чуєш?» Вона не цілує, а він затис її голову руками. «Та відпустіть мене!» Він відпускає: «Та я ж нічого». — «Я йду геть». От стерво таке, я ще візьму тебе за горло, як це гівно зі мною розмовляє! Він застібає сорочку. Чи ти ба яка! Тільки спокійно, хлопче, спокійно, ніжненько. «Я ж тобі нічого не зробив. Дивися, уже й застебнувся. Ось. Ти що, чоловіка ніколи не бачила?»

Господи, і навіщо я зв'язалася з цим типом, усю зачіску мені зіпсував, хуліган, треба швидше забиратися звідси. Для всього свій час. Для всього свій час…

«Та що це ви, фройляйн? Усього одна мить. Моменти, знаєте, в людському житті завжди бувають такі моменти». — «Але для чого було мене за голову хапати?» — «Не будем сваритися, Міцо». Зачекай, я тебе ще не так схоплю! Дикий вогонь знову підступив. Я ще до тебе доберуся! «Міцо, ну давайте помиримося». — «А ви поводьтесь пристойно». — «Домовились». Ідуть попід руку. Він усміхається до неї, вона опустила голову й усміхається до трави. «Нічого ж страшного не сталося, правда, Міцо? Ми тільки гавкаємо, але не кусаємося». — «Я все думаю, чого це у вас на грудях ковадло? У інших на грудях жінка, чи серце, чи щось такого типу, але не ковадло». — «А як ви думаєте, Міцо?» — «Не знаю, я ж кажу,