Свята Марійка - Зінаїда Валентинівна Луценко
В осінь порозвішувала на стовпах оголошення і нишком надіялася: а що як купець не знайдеться? Доведеться зимувати, щоб не розікрали добро, а тоді – весна, городи, а там знову жди осені, щоб копати картоплю.
«Може, до того часу й сподоблюся померти в своїй хаті», – думала.
Та не так сталося.
Вже за тиждень під’їхав під хату джип, вийшов звідти чоловік, видко було зразу, що міський, бо в селі так не одягаються.
Підійшов до Марійки, вона якраз курей годувала, та й питає:
– Це ви будинок продаєте?
– Еге ж, – буркнула знехотя.
– А скільки ж, бабо, хочете? – і окинув зневажливо – із цегли і аж на дві половини хату!
«Ану ж загну таку ціну, щоб відчепився!» – подумала Марійка і сказала:
– Десять тисяч!
– Гривень? – посміхнувся молодик.
– Ні, доларів! – вишкірилася й собі.
А що? Вкусив?! Вона ж мало не втричі накрутила ціну!
Бо дочка, як писали оголошення, казала: «Аби ж хоч хто зо дві тисячі дав! Добре було б, звичайно, аби п’ять, але… Хата при самому березі, магазин далеко. Як буде покупець, то ви, мамо, не дуже й торгуйтеся! Беріть, скільки даватимуть!»
Але Марійка не дурна! Задарма віддати свою хату? Аби ж хто знав, скільки вона до тих стін доклала! А як вимащувала, як вікна вимальовувала! А в скільки обійшлося обкласти плиткою! Бо хата ж колись була побілена звичайно. Це вже потім, як розжилися із чоловіком, то обклали. І тепер віддавати все задурно?!
З дочкою згодилася, але на думці мала інше: поки жива, стоятиме на своєму!
Та молодик чомусь зовсім не здивувався й навіть не став торгуватися.
– Десять – то й десять! – сказав він. А тоді перепитав: – А коли ви, бабо, думаєте вибиратися?
– От коли матиму в руках гроші, тоді й буду думати! – мов відрізала.
Чомусь була дуже розчарована. Хоч і сторгувала хату дуже дорого, однак не раділа.
– Давайте, бабо, я докину зверху ще тисячу! – пообіцяв молодик, – але щоб за два дні вас тут уже не було!
– Як це – за два дні?! – здивувалася Марійка. – Та я все життя своє добро збирала, а ти хочеш, щоб я за два дні та й склалася?! Ще й до того ж треба дочці сказати, речі спакувати, найняти машину. А це, сину, діло загайне!
І Марійка по-діловому заклала за спину руки.
– З дочкою я сьогодні сам поговорю, давайте адресу, і хату зараз і переоформимо. А речі як хочете, так і складайте, я завтра пришлю до вас машину, щоб були вже готові!
Джип загурчав і щез за поворотом.
Марійка трохи постояла, а тоді пішла не до хати, а до сусідки.
– Юлько! А я тільки-но хату свою продала! – сказала аж наче здивовано.
– За скільки? – перепитала глухувата подруга.
– За десять тисяч доларів!
– Та не може того бути! – та витріщила очі.
– Он, бач, поїхав, – показала рукою на хмарку пилу, що вже всідалася на придорожній бур’ян.
– А тепер же що? До дочки у місто? – запитала Юлька.
– До дочки… Але не хочу бути в неї в хаті, не буду заважати – житиму в квартирі своєї свекрухи.
– А в твою хату – нові господарі? Приберуть тут, певно ж, усе! Бур’яни повикошують. А молоді хоч люди? – уточнила.
– Молоді, – зітхнула Марійка. – Скучатиму за своєю хатою… Шкода…
– От і добре, що молоді! – зраділа Юлька. – Будуть на вулиці діти. А то останнім часом дуже вже у нас тихо. Та ти не хвилюйся! – заспокоїла Марійку. – Як схочеш, будеш приїжджати до мене в гості, от і хату свою навідаєш! Де ж вона дінеться? Стане твоя хата, як писанка тепер! Бо що ж ти – стара! А то ж – молоді!
– Та вони в селі не житимуть, швидше купили на дачу, – зітхнула Марійка, – занехають мені хату зовсім…
– На дачу… – зітхнула й собі Юлька.
Під вечір приїхала до Марійки дочка. Покупець привіз.
– Давайте, мамо, мерщій збирайтеся, бо хата вже не ваша! – весело сказала від порога.
– Почну збиратися від ранку, поночі тепер, – буркнула Марійка. – А тепер піду ляжу спати, притомилась.
– Яке – спати?! –
